— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайняті… Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хто взяв… Один хлопець… Він не з наших… Випадково тоді був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязі сидів… Так що…
— Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке «чувак» і що таке «строк», але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі привет! Але наші хлопці уважають карний кодекс… Сявок-щипачів… ми самі не уважаєм… І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоість)… і треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навіть шукав… І оце тільки-но був у неї, — він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!).
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю… Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадує брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинник, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер же ми можемо звернутися у міліцію… Отже, певне, Будка не бреше…
На терміновій нараді, яку ми провели тут же у дворі, було вирішено, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами до музкомедії обов'язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максиму Валер'яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися…
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати…
Дядько зустрів нас веселим вигуком:
— Хлопці, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну річ!
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу: на футбол! «Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Ну да! Аякже! — нарешті вимовив я, отямившись.
— Сектор «А»! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
…І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг все тільки зіпсувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки - трилогія» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 52. Приємного читання.