Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть»

— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.

— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тiтка. — Так же ж дiтей i повбивати можна!

— Нiчого, нiчого, — спокiйно сказав дядько. — Вони хлопцi крiпкi — витримають.

— Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? — трагiчним голосом сказав я.

— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!

— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.

Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).

Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).

Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?

— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?

I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).

— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.

— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.

Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.

— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!

— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.

— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.

— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..

— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…

— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.