Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть»

Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно — коли вже та студiя…

I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки…»

«От ти ж iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною…» — подумав я, мацаючи свою гулю.

Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.

— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Менi в павiльйон, а вам — на озеро… Ми у рiзних картинах… Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.

I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо «Щорс». От люблю такi фiльми — про героїв!.. I «Поему про море» ми бачили, i «Повiсть полум'яних лiт», а «Зачаровану Десну» — i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.

I те, що одразу пiсля «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.

Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi — наче з музею взятi, деякi новенькi — мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя — все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) — прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi — так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.

Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках — понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.

На цьому березi — грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий «тонваген», що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися… I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. «Еге-е… Мабуть, небезпечне все-таки це дiло — кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне… i тут лiкар…» — десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:

— Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?

I, каламутячи воду, заспiшив на берег.

— Привiт, старики!

Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента:

— Що це за iнвалiди? Я їх не знаю…

У мене зупинилося серце.

— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився вiн. — Що ви всi — збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi… Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж!

I раптом — наче то не вiн кричав, а хтось iнший, — тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам:

— Ша, хлопцi, все гаразд… Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас є для цього Людмила Василiвна… Людмило Василiвно! — гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла.

— Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi штуки… I взагалi, зробiть їм обличчя.