Чудеса в Гарбузянах

— Це від голови залежить. У кого в голові не той... непорядок, у того і в снах каша, нічого не розбереш. Правда, Журавель?

Журавель мовчки всміхнувся.

— У самих у вас каша. До лікаря вам треба. Галюцинації у вас якісь,— образився Марусик.

— Ну, гаразд,— примирливо мовив Журавель.— Ходімо в Липки. Глянемо, що там і як.

...Біля воріт діда Коцюби стояв «бобик». Хлопці спершу думали, що то знову Бобинець і Бобешко. Але побачили, що з-за хати, з садка разом з дідом Коцюбою і Сергієм вийшов стрункий чоловік — новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.

— Так, мабуть, ви таки маєте, рацію, Іване Івановичу,— усміхнувся голова до діда.

Хлопці перезирнулися. Вони й не знали, що діда звати Іван Іванович. Усі в селі звали його просто дід Коцюба та и усе.

— І вам, Сергію Петровичу, спасибі,— голова поклав руку Сергієві на плече.— За вчасну інформацію. І коли ви вже тут, то поїхали, дещо обговоримо. До побачення, Іване Івановичу!

Голова сів за кермо «бобика», Сергій умостився на передньому сидінні біля нього, і вони поїхали.

Дід, приклавши руку козирком до очей, дивився їм услід. Потім усміхнувся, похитав головою і почовгав до вуликів.

Хлопці не встигли обмінятися враженнями про цю розмову, не встигли навіть слова сказати, бо раптом почули поблизу приглушені голоси.

Вони причаїлися по один бік кущів, що росли біля дідового тину, а по другий бік, виявляється...

— Та-ак... Мабуть, ти таки правду казав,— упізнали хлопці хрипкий голос Бобешка.

— Іменно,— то вже був Бобинець.

— Просто так голова не став би...

— Нема питань.

— І хто ж його, хитруна старого, знав... Тьху!— Бобеш-ко сплюнув, лайнувся, і хлопці побачили, як бригадир, а за ним і шофер вилізли з кущів і пригинці подалися геть. То було досить кумедне видовище, бо бригадир був товстий, а шофер високий і обом пригинатися було незручно.

Лише тепер хлопці спостерегли, що далеченько, аж за п'ятою від діда- хатою, так, щоб не видно було з дідового двору, стояв на узбіччі бригадирський «бобик».

Хлопці захихикали. Дива! Дорослі дядьки, мов школярі, підглядали й підслуховували з-за кущів. І тепер тікали, озираючись, щоб їх ніхто не побачив.

— Ну так що? Що скажете? — враз посерйознішав Сашко Циган.