Чудеса в Гарбузянах

«Мить Митьович зараз *у»відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра».

«Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я...»

«А-а! Ясно,— перебив мене голос із темряви.— Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм».

Гм... Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.

«А ви самі хто будете?— питаю в темряву.— Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати».

У темряві хтось засовався, закректав:

«Я тітонька Незабудь — секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись».

«Ну що ж,— думаю,— у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати... Впораюсь! »

«Гаразд,— кажу,— треба так треба. Іду».

Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.

На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:

«Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!»— жалісньжалісні голоси.

Підвів голову. Стоять під яблунею двоє — він і вона. Він — у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифмети-

ку, як у нас кажуть. Вона — у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.

Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози — так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.

«Що таке? Ви хто?»— питаю здивовано.

Він очі рукавом витер.

«Я,— каже,— цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?»

«Я,— кажу,— Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П'ятикласник».

«А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?»— сплеснула руками цариця Злагода.