Чудеса в Гарбузянах

— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда?— усміхнувся Журавель.

— Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться... Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:

«Не сумуй, друже... Все буде гаразд».

І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.

«Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти,— далі веде Бровко.— А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен».

«Точно»,— кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.

«Так чого ж ти мовчиш?— каже Бровко.— Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-гав!»

Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.

«Привіт, Бровко! Що таке?»—людською мовою каже.

«Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш».

«Нема питань!— каже кіт Лаврентій.— Ходімо!»

Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад..,

Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.

Рип! — рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:

«А йди-но сюди...»

— Ой! Страшно як!— хрипло проказав Марусик.

— А я й не кажу... Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.

Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.

«Що тобі треба?»—пролунав із темряви той же голос.

«Мить Митьович, це ви?»— питаю.