Чудеса в Гарбузянах

Усі за столом зааплодували.'

А хлопці наші значуще перезирнулися. Такими знайомими були для них ті слова. Наче то говорив не новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко, а Мить Митьо-вич, Володар Часу з їхніх чарівних снів.

А голова тим часом вів далі:

— І ще, дорогі товариші... Влаштували ми наше сьогоднішнє свято саме тут ще з однією метою — привернути вашу увагу до цього занедбаного кутка нашого села. Давно вже час впорядкувати його. Були пропозиції знести ці полишені людьми хати, цей гай і розширити за їхній рахунок посівні площі... Та ми тут порадились і подумали: а може, краще влаштувати на цьому місці бджолоферму... Вуликів так на двісті-триста. Такі ж умови для бджіл, такий гай

липовий! А ще як цей клин гречкою засіяти... Буде в нас мед і липовий, і гречаний... Як ви вважаєте, товариші? Присутні схвально загули.

— Значить, не заперечуєте?— усміхнувся голова.— Отже...— обвів поглядом стіл, шукаючи когось очима.— До речі, ідея створити тут бджолоферму належить нашому новому агрономові, який ще, правда, не приступив до роботи, але вже, як бачите, працює... Сергію Петровичу, покажіться людям.

«Турист» Сергій, який сидів поряд з Клавою навскоси від хлопців, підвівся, ніяковіючи від стількох очей, спрямованих на нього.

— Сергій Петрович Гончаренко,— сказав голова.— У цьому році закінчив Київську сільськогосподарську академію і одержав призначення в наш колгосп. Між іншим, через кілька днів у нього весілля. Він одружується з онукою нашого Івана Івановича Коцюби Галею, яка повертається в рідне село і працюватиме в медпункті. От!

За столом так і ахнули.

— А щоб тебе муха вбрикнула! Артист!— пробурмотів, усміхаючись, дід Коцюба.

— Пробачте, Іване Івановичу, що він вам одразу не відкрився,— голова теж усміхався.— Він і мені тільки оце сьогодні сказав. Хотів, каже, об'єктивну обстановку розвідати... Пробачимо йому, га, товариші?

За столом загаласували, закричали, засміялися.

Не знаю, друзі мої, чи можна почервоніти більше, ніж почервоніла красуня Клава.

Аж сльози на очах у неї виступили. А обличчя було такого кольору, що червоні помідори на столі відчували себе майже зеленими.

Хлопці ж наші реготали так, що під ними лавка вгиналася. Вони були дуже задоволені.

Як усе добре вийшло!

Як усе добре склалося!

І тут хлопці почули, як Бобешко,' який сидів з Бобинцем поруч їх, люто засичав на свого невдаху-шофера:

— Що ж ти наплів, каланча!

— Та хіба ж я знав? Я ж думав... Я гадав... Умовиводи ж ро-робив...