Чудеса в Гарбузянах

Дід Коцюба заупрямився:

— О! Чого це ви мене, як... як папу римського.

— Що нам той папа римський! Ви — наш папа гарбузян-ський!— засміялася Тайфун Маруся.

— Правильно!— підтримав її голова. І, озирнувшись, побачив наших героїв, що причаїлися біля тину.

— О! І піонерія теж бігом з нами! Чого ховаєтесь? Ану сюди!—Проходячи, він іще раз обернувся і махнув їм рукою. Та, якби й не махнув, вони б однак пішли за Тайфун Марусею. Бо вона кивнула їм.

Усі вже посідали. Вільний був лише край столу, ближчий до дідового подвір'я. І так сталося, що Максим Богданович з дідом Коцюбою сіли на чільному місці, ліворуч од них — Тайфун Маруся з Васею, а праворуч хлопці. Вони були щасливі, що сиділи навпроти неї. Раз у раз штовхали один одного ліктями і без усякої причини сміялися.

Голова підвівся, чекаючи тиші.

Нарешті всі примовкли.

— Дорогі товариші,— почав Максим Богданович.— Загальні збори колгоспників колгоспу «Зоря комунізму» вважаю відкритими. На порядку денному одне питання. Яке — зараз скажу. Звичайно, можна було зробити це в клубі, на сцені, з президією, як це завжди робиться. Але ми порадилися з комсомолом, прислухалися до його молодих ідей і вирішили у даному конкретному випадку відхилитися від звичайної форми. Отож на сьогоднішньому порядку денному одне питання. Сьогодні ми зібралися з вами, щоб відзначити ювілей... Власне, ювілей уже минув. Треба було відзначати його ще позаторік. Але краще пізніше, ніж ніколи. Так от... Позаторік минуло рівно півстоліття, як працює у колгоспі «Зоря.комунізму» один з перших наших колгоспників Іван Іванович Коцюба.

Дід давно вже совався на лаві, а тут почервонів і почав підводитися:

— Та що ви... Якби я знав... Ще й сорочку, старий пень, напнув...

Але голова поклав йому руку на плече:

— Знаю, знаю, що ви скромний, не любите бучних церемоній. Тому ми це тут і влаштували. Бо ще б утекли... Але дозвольте все-таки сказати кілька слів. Довго не буду. Товариші! П'ятдесят років Іван Іванович член нашого колгоспу. П'ятдесят років рядовий хлібороб Іван Іванович Коцюба обробляє цю землю, ростить хліб.... П'ятдесят років «за внчотом», як він сам каже, чотирьох років війни. Але й на

війні рядовий солдат Іван Іванович Коцюба лишався господарем цієї землі. Бо захищав її від лютого ворога. Оці лани захищав, оцей гай...— Голова повернувся до Тайфун Марусі, вона кивнула, і Вася витяг з-під столу пакунок.— Товариші!— урочисто вів далі голова.— Виношу на загальні збори пропозицію: присвоїти Івану Івановичу Коцюбі звання почесного колгоспника і нагородити його цінним подарунком. Хто за?

Присутні зметнули руки вгору.

— Хто проти? Утримався? Одноголосно! Дорогий Іване Івановичу! Дозвольте вручити вам диплом і нагрудний знак почесного колгоспника, а також...— Він знову обернувся до Тайфун Марусі, яка, поспішаючи, розгортала разом з Васею великий пакунок.

— Подарунків не один, а два!— дзвінко виголосила Тайфун Маруся.— Транзисторний приймач «Океан» і настільний електричний годинник.

Разом з Васею вони поставили на столі перед дідом розпаковані приймач і годинник, великий, фігурний, з золотими стрілками на синьому циферблаті.

— Ну нащо? Нащо? От же...— розгублено озирався на всі боки дід.

— Може, справді годинник вам не дуже й потрібний,— трохи ніяково сказав голова.— Усе життя своє прожив Іван Іванович, може, й без годинника. Прокидався разом із сонцем, а точніше, вдосвіта, раніше за світило наше, і ставав до праці. І кожну мить, кожну хвилину свого життя віддавав землі, віддавав людям. Не проживав часу даремно. То хай наш подарунок, годинник цей, буде, так би мовити, символічний. Щоб ви знали, Іване Івановичу, що ми цінуємо і шануємо хвилини, години, дні й роки вашого трудового життя, відданого народові, і ніколи їх не забудемо.