Розділ «Микола Дашкієв Зорепади»

…Того вечора його охопив невиразний неспокій; дедалі він наростав і наростав, перетворюючись на пекучу тривогу. Було млосно, дихалося важко, в грудях прокидалася жорстока лють. Насувалася якась грізна, незнана небезпека — замовкло й причаїлося все довкола. А зорі, як ніколи досі, блимали яскраво і хижо. Аж тут Перший збагнув: оце, мабуть, і настав час останнього двобою!

Він підхопив палицю, видав могутній бойовий гук. Потім ще один… І ще…

Тихо-тихо було довкола. Та раптом у це безгоміння вдерся шалений вітрище, помчав лісом, ламаючи гілля, викручуючи з корінням дерева. Щось гримнуло, блиснуло, шпурнуло Першого на землю. Отямився від того, що в ногу вп’ялося щось нестерпно пекуче, як бджолиний рій.

Боліло все тіло, ніби він щойно боровся з ведмедем. Не розумів, що сталося. Та враз підхопився й побачив: до нього простягає свій величезний язик буйний Червоний Звір!

Де й сила взялася у Першого: він почав гамселити ворога палицею, топтати ногами, душити руками. Але той, підступний, не гинув: він тільки розпадався на безліч червоних звіряток, які пожадливо ковтали суху глицю, виростали й об’єднувалися, перестрибували на чагарник, здиралися на дерева. Довкола все стугоніло, з голосним лущанням сипалися навсібіч гарячі зорі, намагаючись оточити Першого, поглинути його живцем.

І він почав відступати. Спочатку повільно, щоб ворог не зловтішався. Та коли з хащів одчайдушно порскнули засліплені, обпалені тварини — не витримав, чкурнув слідом за ними.

Отямився на вершині голої скелі. Довго студив попечене тіло, понуро зиркав то на долину, де переможно витанцьовували язики Червоного Звіра, то на густозоряний небокрай. Так ось які ви насправді, зорі небесні! Незліченні… Непоборні… Невмирущі…

Йому було дуже прикро: довгі роки шукав цього двобою, жив заради нього, а от зараз доводиться визнавати свою поразку. Проте завзяття його не було зламане: стривай, це не кінець, а тільки початок! Людина завжди дужча за найдужчого звіра, отож і цього подолає!

Червоний Звір лютував цілу ніч, пожираючи все на своєму шляху. Та коли на світанку він доповз до річки і, захеканий, напився досхочу — раптом знесилився, почав дихати важко й смердюче, поступово блякнув і хилився до землі.

Пильно й зловтішно стежив за ним Перший. Йому зразу впала в око слабина ворога: той уникав і навіть боявся скель, він міг жити лише за рахунок їжі. Він приречений на загибель: то тут, то там ще вихоплюються червоні язики, жадібно облизуючи довколишній простір, але їм уже нічого схопити, і вони кволо опадають, не одержуючи поживи.

І в примітивному розумі Першого почала повільно складатися думка, значення якої для людства згодом не перевершить ніяка інша: якщо Червоний Звір без їжі вмирає — його можна приручити!

Від задуму до втілення лишався крок. І його було зроблено!

Як шкода, що ніхто не зафіксував найзнаменнішу в історії мить, коли перший з людей схопив у руки смолоскип і відчув себе приборкувачем вогню! Як шкода, що сталося це не темної ночі, а яскравого сонячного дня, і сам Перший не побачив, як на його честь із безодні неба сипонув такий зоряний дощ, ряснішого від якого не було й не буде! Тільки найпотужніші людські емоції здатні зрушити зорі з їх віковічних місць. Могутня хвиля почуттів, яка вдерлася в груди Першого, поєднала в собі всі прагнення й надії, що нагромаджувалися в ньому протягом довгих років у поході за мрією.

Він став першим володарем вогню, хоча сам ще не розумів цього. З нього було досить усвідомлення, що це — підкорене ним хиже дитинча далекої зорі, яке може ледь-ледь жевріти під шаром попелу, але, якщо нагодувати його досита, воно здатне вмить перетворитися на величезного Червоного Звіра. Це звірятко вміє бути лагідним і доброчинним: воно зігріває в холоднечу, розганяє пітьму ночі, надає м’ясові надзвичайної духмяності, а їстівним корінцям — м’якості й смаку. Та його треба повсякчас пильнувати, щоб не перетворилося на жорстокого вбивцю… Ні, цього нащадка зорі до волосся не приколеш! Але ж і таким подарунком Перша буде задоволена!

Він поспішав до рідної печери, як на крилах.

Незбагненне чуття підказувало йому найкоротшу путь. І все ж він подеколи накидав гаку, щоб зазирнути до племені, в якому побував раніше, і лишити на добру згадку про себе дитинчатко Червоного Звіра: хай живе у неволі, бо невідомо, чи пощастить ще комусь дістати зорю з неба.

Коли б він тільки знав, що кожен отакий дарунок на сторіччя, а то й на тисячоліття прискорює розвиток цього племені; що запалені ним вогники помандрують в усі боки континенту, несучи з собою і радість і лихо; що робиться неймовірний стрибок до наступної епохи — до цивілізації, врешті-решт.

Нічого цього Перший не знав і знати не міг. Просто він щедро ділився з іншими своїм неоціненним скарбом, навіть не усвідомлюючи, що не втрачає при цьому нічого, а, навпаки, одержує найдорожче з того, що могли мати первісні люди, — краплинки видобутих важкою ціною знань. Він навчився майструвати списи та будувати ловецькі ями, знаходити цілюще зілля та надзвичайно потрібний для життя солоний білий камінь. До його лункого титулу Переможця Зорі вже можна було б приєднати довжелезний ряд не менш гордих, але для нього всі вони злилися в одне: він — Перший і відтепер назавжди!

Саме як Перший він і підійшов до рідної печери надвечір одного дня ранньої осені. Хоч збігло багато-багато років, він відчував себе все тим же могутнім — та навіть ще могутнішим! — юнаком, який заради своєї нареченої подолає всіх на світі. Дивись, Перша: ось у руках — приборканий Червоний Звір, шлюбний подарунок, якому не скласти ціни!

Він сподівався: його зустрінуть захопленими вигуками, вітаючи з перемогою. Але коли він зненацька вийшов на галявину з палаючим смолоскипом у руці, пролунали тільки злякані зойки. Плем’я заклякло від страху. Першого ніхто не впізнав. Він — також, усі тут були йому чужі. Лише якась стара-стара жінка радісно вигукнула: «Перший!» — і кинулась назустріч. Він байдуже одвернувся… і зустрівся з сяючими, блискучими очима своєї Першої.