Розділ «Микола Дашкієв Зорепади»

— Здобудь мені отого світляка! Я приколю його до волосся…

Ошелешений Перший підвів голову і побачив у присмерковому фіалковому небі яскраво-сліпучу зорю, до якої з-за обрію тяглися буйні криваво-червоні стріли. Він дивився на небо вперше. Власне, поглядав на нього коли-не-коли й раніше, але з цілковитою байдужістю, бо в тій пустельній далині не було ні ворогів, ні друзів: вона існувала сама по собі, нікому не потрібна. А зараз перед його очима розкрилася така урочиста й велична картина, що перехопило подих.

І Перший збагнув: отам, у високості, зовсім не світляки, як видається Першій. Так світять очі хижих звірів, що причаїлися в темряві. То ж хай виходять на двобій! Тільки найхоробріший у племені здатний їх подолати! Ану, спускайтеся сюди!

З величезною палицею в руках, весь напружений, як лев на полюванні, Перший вискочив на скелю і видав могутній бойовий клич.

І це було так страшно, що все плем’я принишкло і причаїлося, а Перша несподівано для самої себе відчула, що їй приємно чути голос, який здавався раніше таким огидним.

І знову заволав Перший. Вихваляючи себе, він жорстоко глузував з ворога, називав його найганебнішими прізвиськами, запевняв, що зламає йому хребет голіруч, розтовче на порохняву. І це було так переконливо, що всі в племені остаточно пересвідчились у нездоланності Першого, а Перша згадала, що закон є закон, отож доведеться сісти на шлюбний килим, навіть коли цього не хочеш.

Тільки ворог чомусь не озивався. Над присмерковою Землею все лунав і лунав бойовий заклик — надзвичайно могутній зблизька і такий жалюгідний здалеку. І це було так кумедно, що й зірки з цікавості посунули з-за обрію на небосхил: хто воно там репетує, мов навіжений? А одна з них, найдопитливіша, присунулася так близько, що не втрималася і впала, тягнучи за собою вогняний хвіст.

Зойкнуло плем’я від жаху, вперше побачивши летючу зорю. Переможно закричав Перший. З палицею в руках він стояв на скелі, готовий до найстрашнішого бою, — подвійно дужий, бо заздалегідь відчував себе переможцем.

Тільки чому ж так і не з’являється ніхто? Де ж той ворог? Чому не чутно його рику? Чому така моторошна тиша повзе над землею?

Але хай би краще та тиша, аніж сміх, який пролунав, коли всім урвався терпець чекати, — глузливий сміх Першої!

Аж опекло Першому груди. Він не виконав останнього бажання нареченої, отже, вона не стане його дружиною. Такий закон. Лише наступної осені він одержить право знову боротися за першість, але тоді вже буде інша Перша — не ця, прудкіша за сарну, гнучкіша за тигрицю, дужча за ведмедицю. Ця буде жоною Другого.

Мабуть, то ще не було кохання. Мабуть, то був тільки його зародок, густо просочений споконвічним інстинктом, але в груди Першого ринула така могутня хвиля почуттів, що не втрималася вона в ньому, вихлюпнулась у простір, прокотилася небозводом. І сколихнулися зірки, які не дуже міцно трималися місця, посипався на Землю справжній зоряний дощ.

І вдруге заціпеніло плем’я, скуте забобонним жахом. Удруге нестерпно довго тяглося напружене чекання. А коли знову пролунав нищівний регіт Першої, розвінчаний Перший рвучко повернувся та й пішов геть від рідної печери, назустріч усім небезпекам ночі.

Спочатку вона раділа: заміж вийшла за того, кого вподобала. І жилося вільно й легко, було в неї багато дітей. Та з роками, особливо як надходила осінь, дедалі частіше поймав її сум. Пригадувався той Перший, що для неї — тільки для неї! — примусив зірки посипатися з неба рясним дощем. І сумніви гнітили душу: може, даремно знехтувала ним; може, він був набагато кращий, аніж її тупий і байдужий до всього чоловік? А підступна пам’ять забарвлювала минуле чарівно-яскраво, додавала до дійсності найпрекрасніші вигадки, і довгими осінніми вечорами непомітно народжувалася легенда про юнака, який пообіцяв нареченій дістати з неба зірку, та й помандрував за нею на край світу.

Пильно прислухалися до її розповідей діти, а особливо старша дочка. Певно, їй теж судилося бути Першою, бо була вона ще вродливіша за матір. Та успадкувала дівчина не тільки зовнішність, а й загострену чутливість до краси та здатність до мрій. Її не вабила тупа, жорстока сила. Кликала й надихала дерзновенність поривань. О, коли б це не матері, а їй випало щастя зустріти того юнака! Вона б з радістю сіла на його шлюбний килим!

…Не знала дівчина, що так і станеться: що той колишній юнак, який міг би стати її батьком, повертається до рідного племені з далекої-предалекої мандрівки, повертається переможцем.

Засліплений гнівом і розпачем, тієї далекої ночі він помчав туди, де небо сходиться з землею, щоб у тому місці, де зорі, здається, повисли так низько, збити одну, найяскравішу. Та хоч скільки він гнався — небесні вогні відступали, полохливо моргали й тікали все вище і вище. Його привабили гірські бескиддя над обрієм. Довго він добирався до них, шлях був важкий і небезпечний, а ще важче було досягти закутої в кригу вершини. Здавалося б, саме там зорі палахкотять так яскраво й так низько, що їх можна буде хапати голіруч.

Тільки ні, вони були ще байдужіші й недосяжніші, не озивалися ні на погрози, ні на благання. І він понуро попростував далі, все вперед і вперед, у той бік, звідки сходить сонце.

Часом Перший натрапляв на стоянку інших племен, і його ніхто не кривдив, бо ще надто мало було людей на Землі і для всіх вистачало їжі. Його частували, запрошували зоставатися назавжди. Але він не міг забути рідне плем’я і її — Першу, ту Першу, яка судилася йому, а обрала іншого. Хоч минав рік за роком, у його пам’яті вона була юна й прекрасна, і це підтримувало його нездоланне бажання будь-що здобути зорю.

І він таки здобув! А як це сталося, він і сам не збагне.