Розділ «Юрій Нікітін Савелій і динокан»

— Скоріш, як бабки, — відповів інсект. На дивному безгубому обличчі промайнула сумна посмішка. — Нашу планету населяють риби, комахи й плазуни. Життя взимку завмирає. Один динокан лютує.

— Що ж то за звір такий?

— Чудовисько. Такий, як і ти, ссавець. Йому байдуже, яка погода. Взимку він розриває наші нори і поїдає нас…

Інсект схлипнув.

— …нас, наших жінок і діточок малих.

— Ось ми його! — погрозив Савелій.

— Це ж тільки уявити собі, — сказав інсект, — не завмирає навіть узимку.

— Ну й що? — буркнув Савелій. — Яке диво! Я теж не завмираю. Взимку в нас життя вирує, як і влітку.

Цього разу інсект зіщулився з переляку. Він мимоволі прискорив ходу, озираючись на грізного землянина.

Савелій тільки посміхнувся. Невдовзі вони наблизилися до підніжжя гори. Інсект нерішуче зупинився і мовив:

— Ось тут динокан завжди спускається з гір… Можна мені піти?

— Іди, — дозволив Савелій великодушно.

Він поклав рюкзак і сів на великий камінь. Інсект нерішуче топтався поруч.

— Ви навіть не спитали, який він… — промимрив несміливо, — я можу розповісти, якщо хочете…

— Не треба, — перепинив Савелій добродушно. — Я знаю. Ростом мені по груди, молодий, сильний, линяє, худий, швидко бігає, добре плигає, має добрий зір і чудовий слух, кігтів не ховає…

— Досить! — скрикнув вражений інсект. — Я й половини цього не знаю. Хто вам розповів такі подробиці?

Савелій мовчки показав на ледь помітний слід у вологій траві.

— І ви з одного відбитку… — прошепотів приголомшений інсект.

— Авжеж! — відповів Савелій поблажливо. — Та справжній слідопит за однією волосинкою визначить стать, вік, зріст, силу, здоров’я, ситий чи голодний, місцевий чи захожий…

— Досить! — замахав лапками інсект. — Адже я не слідопит і ніколи не засвою мисливську мудрість. Я лише городник.