Розділ «Юрій Нікольський Втрачене обличчя»

— Ось, полюбуйся!

З газетної сторінки на мене дивилося, блякло посміхаючись, фото мого новоз’явленого Джеррі.

— Ні, це не Джеррі, — попереджаючи моє запитання, сказав Рой. — Читай ось тут: Чарльз Бек, переможець у середній вазі…

— Чого?

— Ти, як завжди, напрочуд дезінформований. «Чого?» Звичайно ж, останнього конкурсу на Середнього Американця. Містер Ю-ЕС-ЕЙ!

Поряд невиразне жіноче обличчя із застиглою у фотоспалаху посмішкою.

— Мадлен Кьорн, переможниця серед жінок, — терпляче роз’яснював Рой.

Дивна й безглузда комедія! Та коли тебе розігрують, злитися не варто.

— Радий з вами познайомитися, містер Бек!

Одначе Рой не збирався жартувати.

— Ні, я Джеррі. — Він плаксиво скривився. Від цього обличчя в нього зробилося, як сірий осінній день.

— Не чіпай його, — сказав Рой, — він — жертва.

Після цього «жертва», по-страдницькому зморщившись, умостилася в кутку під пальмою і за весь вечір не вимовила й десятка слів.

— А ти, Майку, — сказав Рой, — якби ти міг бачити трохи далі бородавки на своєму носі й не був таким упертим раціоналістом, давно помітив би, які дива кояться навколо.

— Люди втрачають обличчя! — бовкнув Девід Ейк, запиваючи репліку чималою порцією віскі.

— Не втрачають, а набувають, — заперечив Рой. — Замість свого старого, можливо, не зовсім зручного, вони одержують нове обличчя, так би мовити, універсальне.

— Жахливо! — сказав молодий Томас Стенлі, що дрімав у кріслі, прикрившись газетою. — Головне, не знаєш, коли це на тебе звалиться.

На що Рой, підкреслюючи кожне слово, відповів:

— Будь-які зміни в наших усталених звичаях ми зустрічаємо з недовір’ям. Це природна реакція нашого мислення, нездатного в перший момент зважити всі за і проти. А власне, які переваги дає тобі твоя відмінність? Адже, якщо придивитися уважніше, то виявиться, що інших відмінностей, крім зовнішніх, у нас майже немає.

— У мене є внутрішня відмінність, — сказав Девід, — виразка шлунка.