Розділ «Юрій Нікольський Втрачене обличчя»

— Слухай-но, Джеррі, — кажу я, — а що ти робив учора в моєму домі?

— Нічого. Я був тільки в лікаря. Потім сидів у себе й нікуди не виходив. Не хотілося, сам розумієш.

— І в метро ми не зустрічалися з тобою?

— Ні, кажу тобі…

— І в кафе? Й біля кіоску?

— Боже! — простогнав він. — Невже так багато?

Ну звичайно, хіба вій зізнається? Треба ще перевірити його.

— Джеррі, а де ти був минулої суботи?

— В Грінхаузі. Знову все програв. Близько тридцяти доларів.

Справді. Він казав мені про це. Та й в манерах цього типа є щось невловимо знайоме. А проте… Не може ж такого бути! Треба якнайкраще розіграти довіру. Можливо, він скаже нарешті, що йому потрібно.

— Так, Джеррі, це дуже дивно, — кажу я. — Доведеться пожити в такому вигляді, старий. Ти зручно почуваєшся? Цілком? Ну, то все не так уже й трагічно. Чи варто засмучуватися? І потім, може, це ненадовго. Стривай, ось що. Я ввечері збираюся до Роя. Гадаю, він буде радий і з тобою зустрітися. Там ми напевне про щось дізнаємося. Хто краще інформований, ніж репортер?

Джеррі розвів руками:

— У такому вигляді?

— Та то байдуже, хіба в цьому справа? — заспокоїв я його. Потім, ніби ненароком, додав: — А ти ні про що не хотів мене попросити?

— Ні. Про що мені тебе просити? — щиро здивувався Джеррі.

Відчинивши нам двері й побачивши мого супутника, Рой аж відсахнувся, але швидко приховав своє збентеження за люб’язною посмішкою.

— Це Джеррі, — сказав я, виразно подивившись на Роя.

— Бідолаха Джеррі! І він теж… — вимовив Рой так, ніби Джеррі не було поряд. Я завжди цінував здатність Роя орієнтуватися в ситуації.

У холлі зібралося декілька журналістів. Коли ми зайшли, на їхніх обличчях відбилося занепокоєння, яке вони зараз же спробували замаскувати жвавою балаканиною та вдаваною веселістю.

Рой відрекомендував Джеррі гостям, а сам узяв зі столу газету й простяг мені: