Розділ «Нове житло — нові друзі»

Він підвівся, вхопив папір, що його мав заповнити, подер його, кинув у смітник і вийшов з кімнати.

Я не знаю, що діялось у душі Пола в той час. І ніколи я не дізнався. До праці він того дня не прийшов, і я мусів проробити його чергу. Я думав, що він так утішився, що, може, поїхав десь з приятелькою у свій перший рейд. Не було його й у школі наступного дня. Чи не трапилось йому чого злого під час їзди? — думав я.

Як тільки я прийшов зі школи, загомонів телефон. До мене. Полів батько розпитував, чи не знаю що з його сином. Не прийшов додому ночувати, ні не було його в школі, як виявилося з телефонних розмов.

Пол зник. Оце вже два роки, як про нього ні вістки! Його батько відходив від розуму. Поліція шукала по всіх усюдах, по цілій країні. Нарешті й перестала. Ніде його не знайшли. Що з ним сталося, не знаю. Чи зголосився до війська, чи плаває по морях, чи десь в іншому місті працює? Ані сліду!

Ми задумались. Так жалко було бідного Пола! Алеж батько бажав йому тільки добра!

— А Імпала? — я спитала.

— Цілий рік стояла перед хатою, ніхто й не доторкнувся її. Старий чоловік просто не міг дивитись на неї. Каже його дружина, що прокидався зі сну, підходив до вікна й дивився вниз, йому вчувалося, що Пол стартує свій віз. Інколи він навіть збігав униз, бо йому ввижався Пол. Так наче б пробував дістатися до авта. Захопивши ключа, батько бажав віддати його синові, віддати разом з дозволом, що вже заповнений і підписаний лежав на комоді.

Але не було нікого. Пол уже не вернувся додому. Тож по році дожидання батько відпродав авто тому самому торгівцеві, очевидно, з втратою. Але сам ще й далі дожидає сина. Надіється, що він все ж таки зрозуміє його і — простить.

— Знаєш Мале, ця історія сумна й зворушлива. Я надіюсь, що одного дня Пол приїде новісіньким Кадиляком чи Бюїком, впаде в обійми батькові та ще й подякує за те, що він тоді зробив. Ти пригадуєш собі притчу про блудного сина?

Мал похитав головою і заявив:

— Не думаю. Пол мав «характер». І полюбив він Імпалу цілим своїм серцем і всіма юнацькими мріями.

Наш перший пасажир

Ми почали їздити. Спочатку ближче і тільки до праці. Не одну зробили ми помилку і не один дістали квиток. Бувало, мені вдалося випроситись у поліціянта, мовляв, я зовсім новий водій і ще не маю вправи, але обіцяю не зробити вже другий раз такої помилки. Але, інколи, ми натрапляли на суворого сторожа вуличного руху, що ще й вилаяв нас, мовляв: як не вмієте вести авта, то не їдьте — і таки вліпив нам квитка. Треба було платити кару. На щастя, все це були менші проступки, і нікому від них не було шкоди — хіба, очевидно, нашій кишені. Пишу «нашій», бо й Карусь зацікавлений у грошах. За них же купуємо бензину, мастило, миємо його, купуємо нові частини, коли попередні зуживаються. Час від часу треба авто перевірити, в якому стані його мотор та інше, наставити гальми. А тут і батерія виснажується, холодильник в котромусь місці випускає воду… Коротко, авто, як людина: раз їй болить те, то знову щось інше.

Їздили ми здебільшого самі, бо й нікого більше в нас немає. Час від часу тільки хтось, що не боявся їхати з новим водієм, впросився на поїздку, от хоч би до Діброви, чи куди там. Бувало, що й я запросила когось. Ніяково було йому відмовитись, а ще ж я могла б його вважати за боягуза. Тож, перехристившись, сідав поруч мене, і ми їхали.

Так було і з Старим Паном. Він не був ще такий старий, але я його так називала. Американці кажуть: старший. У нас «старший» — то вищий ступінь від «старого», як от новий — новіший, чорний — чорніший, значить — старший чи старіший таки старший від старого. Але воно не важне. Старий Пан був нашим приятелем і відважився з нами їхати.

Отже, сидів поруч мене і пильно стежив за моєю їздою. Він, мабуть, і краще визнавався на правилах вуличного руху, ніж я, бо часто давав мені вказівки, як от: «Червоне! Стійте!» Або: «Не повертайте наліво!» чи: «Поворот дозволений, коли червона стрілка». І давав мені багато таких вказівок. Щоправда, я теж уміла читати та й достосовувалась до тих розпоряджень, але, мабуть, уже така звичка у багатьох людей, що самі не їздять, зате знають досконало, як треба їхати. Їх називають «водіями з заднього сидження». Вони трохи похожі на добрих приятелів у школі, що підказують, не питаючи, чи ви потребуєте цього, чи ні. Інколи доводиться їх копнути чи здорово штурхнути — не на те, щоб спонукати їх підказувати, а навпаки, щоб мовчали. А то вчитель і справді подумає, що ти не знаєш лекції.

Їхали ми на виставку квітів. Щоправда, ні Старий Пан, ні Карусь ними не цікавились. Зате я дуже люблю квітки й не пропускаю нагоди оглянути їх на кожній виставці в нашому місті. А тут не лиш квітки, але й різні будови, і для їх прикраси вжито рослин.

Он дімочок, цілий в трояндному садку. Троянди ж різні щодо кольору, величини, способу цвітіння.

Он міський парк. Він мініятюрний, але нам вистане сісти на лавочку під пишно розцвілим дереном, що весь наче скупаний у молоці. Біля наших ніг дрібненька травичка, гладко підстрижена, її охоплюють рамою грядки весняних квіток: тюльпанів, гіяцинтів, нарцизів. Пахнуть вони принадно. По середині малого парку ставок, у ньому цвітуть водяні лілеї — не лиш білі — ті, що їх ви бачите на наших озерах — але орієнтальні, пишноквітні, рожеві, фіолетові, бордові.

Недалеко старий млин. Такий з вітряком. Вітряк клапає крилами, біля млина дівчина-голляндка в білому крилатому чепці, великій білій запасці, в дерев’яних носатих капцях. З милим усміхом запрошує вас до млина змолоти зерно на муку. Повз млин пливе потічок, над ним плакучі верби, далі місточок, по поруччі пнеться дика троянда.