Розділ «Нове житло — нові друзі»

Я виходила на ґанок та пробувала погладити Рудька. Але його зіниці звужувались і ставали похожі на подовгасті щілини. Плюнувши, він негайно зістрибував з підвіконня та збігав сходами вниз. Тільки ж спинювався в половині, присідав і пильно спостерігав кожний мій рух. Хай би я тільки рухнулась, він перебігав другу частину сходів і зникав у ґаражі.

Очевидно, не бажав собі ніякого зближення з чужою особою. Може зберігав у пам’яті свою дорогу паню і готов був приймати пестощі тільки від неї. Люди кажуть неправду, наче б коти були фальшиві. Вони найвірніші приятелі людини. Про їхню вірність і любов до людей написано томи прегарних оповідань.

Так було за весь час нашого знайомства.

З гідністю незалежного пожильця пустелі Рудько приймав те, що я йому давала, але не давав в обмін нічого. Здавалось, що він робив мені велику ласку, приймаючи від мене їжу, але не бажав собі нічого більше й не дозволяв на жадні підлесливі жести з мого боку.

Ну, добре, довелось годитись і з цим. Треба було приймати ласку, яку робив мені чи теж нам обом із Карусем. Але, коли я могла годитись з його гордовитою владною вдачею, то Карусь аж ніяк не міг. Рудько бо вистрибував на його дах і там засинав.

Треба сказати, що це було зроблено дуже розумно, бо ніхто не міг його турбувати. На даху він був поза досягом рук людини. Але Рудькові було байдуже, що Карусь діставав задряпини від його кігтів. Бідолашний Карусь не лише тхнув котячими відходами, але ще був подряпаний і виглядав так, наче б сам брав участь у боях котів.

Гарну і приємну прикмету мав Рудько: він здружився з Малом. Може десь там, у невідомому домі, він мав такого ж приятеля, як Мал… Вертаючись уночі з праці в барі, Мал завжди заставав його на подвір’ї, поблизу задніх сходів. Чи й Рудько вертався тоді з ловів? Як знав пору, коли хлопець появляється з-за рогу провулка?

Рудько терся об Малоку ногу і муркотів мелодійно й примильно. Мал говорив тоді до нього:

— Добрий день, Руді! Де був кіт у той час, коли я працював? На ловах, чи на розбишацьких змаганнях? А, може б ви, пане, ласкаво з’їли кусок дуже смачного котлета?

Мал добував з кишені білий вузлик, шелестів папером, що ним обгорнув у кухні кусок жареного м’яса, і подавав його Рудькові.

— Ви мій останній гість. Прошу дуже! А чи добродій бажають собі після вечері склянку пива? Маємо домашні й заграничні пива, ясні й темні. Пільзнер? Чорний бок?

Поки Рудько з’їв та вирішував, якого пива йому подати, Мал гладив його по спині, поза вухами, лоскотав під бородою. На диво, Рудько не противився цим пестощам. Задоволені розходились обидва: Мал — спати, а Рудько до свого леговища в ґаражі — очевидно, на Карусеву буду.

Опівдні Рудько знову появлявся на моєму підвіконні і замовляв для себе чималу порцію котячого харчу, що смаковито пахнув рибою. Нічого іншого.

У крамниці я стала розглядати котячі харчі. Окрім консерв, були там у коробках котячі бісквіти. Я зраділа й купила коробку. Були то восьмибічні невеличкі коржики, що пахнули рибою. Тепер матимемо спокій з приготуванням і зберіганням Рудькових харчів! Можна їх буде вигідно й економічно ділити, а зберігати будь-де, і вони не зіпсуються. З задоволенням я вернулась додому.

Опівдні, як звичайно, Рудько заглянув у моє кухонне вікно. Я насипала в його мисочку отих знаменитих бісквітів і піднесла йому. З властивою йому обережністю і за вродженою котам звичкою він обнюхав харч і, піднявши голову, став дивитись на мене. В його очах був наче запит: як ти могла дати мені таку неїстівну річ?

— Їж, Рудьку! — я припрошувала. — Це ж рибка, а ти любиш рибу. А, може, вона занадто суха для тебе? Стривай, щось на те порадимо!

Я принесла молока і щедро полила ним коржики. Рудько понюхав і поглянув на мене з обуренням та погордою, наче б я допустилась найгіршого обману. Стріпав одною лапкою, другою, наче б забруднив їх чимось дуже поганим, дуже смердючим. Повернувсь і без слова — очевидно, котячого — збіг сходами вниз і зник за рогом.

Протягом двох наступних днів повторялось те саме. Жадні припрошування й заохота не помогли. Чому він відмовився від того харчу, я так і не зрозуміла. Мені довелось погодитися з дійсністю; хоч з яким апетитом поїдав коржики кіт, намальований на коробці, Рудько рішуче не взяв їх у рот. Він навіть не пробував. А, це ж була риба, як і всяка інша!

Очевидно, Рудько був вибагливий і любив тільки свіжу рибу. Мені довелося таки купувати її та ще й частину зберігати в холодильнику, від чого харчі набирали немилого запаху. Але я ніяк не могла погодитися з Карусевими кривдами і запахами в ґаражу. Треба було щось на те порадити.

Не кінець біді