Розділ «Нове житло — нові друзі»

Є там і старий замок, перед ним цвітуть деревця магнолій. Їхні великі фіолетово-рожеві квіти ледве розкрили свої чаші назустріч весняному сонцю. О, мало чого тут немає! І мініятюрний цирк з кльовником, і дімок для ляльок, і стара карета, повна яскравочервоних квітів амарилісу.

А скільки станків з різними квітами на продаж, з насінням, бульбами, зразками рослин! Он на цьому станку самі орхідеї. У горщиках з мохом цвітуть вони незрівнянними кольорами, означеними як «орхідейні» — від найблідшого рожево-фіалкового по ситий темноамарантово-фіолетовий. Так і здається, що ми в джунглях.

А тут стіл, і на ньому маленькі милі африканські фіялки. Що за багатство кольорів і відтінків! Маленькі кущики посипані дрібними рожечками. І завжди нові, і завжди інші ґатунки! Вони не дорогі, але вам хочеться купити цю і ту, і ще одну, і ще он ту, бо ви не можете вирішити, котра краща. Ні, вони справді незрівнянні, ці сантпавлії! Дивлячись на них, уявляєте собі тропічні африканські праліси і в сутінку дерев килими оцих квіточок. Але вони там зовсім не такі різноманітні, як тут. Там вони білі, лілові і рожеві, а тут пан городник виростив з них найрізнородніші сорти, так щодо кольору, вигляду й величини квітки, як і щодо форми листя.

Походили ми по виставці, посиділи на лавочках, з’їли по стіжку морозива, посипаного горіхами — люблю це! — оглянули не одну нову річ для кухонного вжитку, покуштували справжнього голландського сиру, німецької ковбаси й напилися оранжового соку, при нас видавленого з овочів. У станку з сантпавліями Старий Пан купив квіточку для своєї господині, а я — для себе. І залишили виставку.

На автопостою чекав нас Карусь. Думаю, що він не нудьгував, бо ціле велике поле наче засіяне автами. Вони — як кольоровий мачок. Що вже там фасонів, що стилів, які кольори! І цілі в одному кольорі, і в двох кольорах, а то і в трьох. А трапиться одна чи друга калоша обтовчена, вся в латках, похожа на кльовнові штани. Якраз такий стояв біля Каруся, що золотився новим лаком і сяяв сріблистим хромом. Було з чого сміятися! Хто знає, може в той час, коли ми оглядали виставку, Карусь і сміявся з свого сусіда. А, може, то тільки ми сміємося з бідного полатаного жебрака, а такі особи, як Карусь, до нього такі ж увічливі, як до найдорожчого Крайслера чи найпишнішого Кадилака? Так воно і справді.

Ми вертались додому, і знову нас морочив вуличний рух та його вимоги. Я, повністю зайнята веденням воза, не помітила, як веде себе мій пасажир. Раз тільки, як я надто круто повернула і одно колесо вистрибнуло на хідник, а віз перехилився — але, не так дуже! — я кинула оком на Старого Пана й помітила, що він держався міцно за край сидження, в його очах був неспокій, і сива чуприна стала дуба. Про чуприну то тільки люди кажуть, що стає дуба, але я ще такої не бачила. Думаю, що то лиш поговірка така, бо й чуприна мого сусіда тільки злегка розсипалась.

Не думайте, що Старий Пан боявся. Він, що пролетів сорок тисяч миль старим військовим літаком, поширюючи правду про Україну, мав би боятись Каруся чи радше такого водія, як я? Він, що в Україні був високим військовиком, що за козацьким звичаєм приріс до сідла і не раз вів у наступ свій кінний полк! Обидві війни на полях бою, обидві війни з шаблею в руці і з пістолем і з гранатами за поясом.

Відгомоніла стара вояцька слава, лягла в степах воля, і присипала її курява бойовищ. А Старий Пан тримав у руці квіточку, другою ж держався сидження. Він усміхнувся й поправив чуприну пальцями, покарбованими тяжкою фізичною працею. Старий Пан працював помічником городника в підміському городньому закладі.

Карусь їхав далі гладко й чемно і без пригод доставив нашого пасажира до його хати.

Пожильці гаражу

Як усі вони, коти-мандрівники, Латастий не мав ні постійного житла, ні теж назви. Приходив з своїх нічних мандрівок і залазив у ґараж. Забившись у глухий куток під барахлом, мився гарно й западав у смачний сон. Ніколи не був такий змучений, щоб не вспів помитися перед сном. Нічого дивного: лови по провулках і по каналах чи війна з щурами — брудне діло. Врешті, хто знає, що ще діялось уночі в міських закамарках, у царстві малих хижих звірів — щурів, мишей, різної хробачні та комашні. Усі вони вдень спали або сиділи в своїх схованках, бо боялися людей. Уночі, коли люди спали, а темінь давала цьому світові охорону, він оживав та кидався в бурхливе, часто жорстоке життя.

Я назвала його Латастим, бо його біла шерсть була покрита чорними й жовтими латками. Він напевно нічого не знав ані про свій вигляд, ані про назву, яку я дала йому. Домашній кіт швидко привчається відзиватися на свою назву. Коли ви кликнете «Мурку! Рудьку! Сюйко!», чи як там, вони зразу відповідають ніжним «м-р-р». У ньому і відповідь, мовляв «Я тут!» і запит в роді «Прошу?» чи «Чого Вам?» Хто розуміє свого улюбленця, зразу ж угадає, що він сказав.

Та Латастий не відзивався на жадну кличку, і йому було байдуже до людей. Його годували смітники й канали міста, а люди так наче б не існували для нього. Щождо мого ґаражу, то кіт мав у ньому старше право, ніж я. У його розумній голові певно й не було місця для думки, що хтось може противитись його нічлігові чи теж денному снові у ґаражі. Бо й яким правом? А те, що в іншому куті ґаражу Латастий зробив собі «вихідничок» поблизу лівого переднього Карусевого колеса, він напевно уважав звичайною справою. Врешті, там була купка піску, і він дбайливо запорпував нечистоту. А що, запорпуючи, оббризкував Каруся і віз неприємно тхнув, котові було зовсім байдуже.

Смерком Латастий прокидавсь і ще раз мився. Напевно голод будив його. О, мисочка свіжого молочка! Як дуже пригодилась би йому після цілоденного посту! Та й для кота молоко — розкішний, цілющий напиток.

Та де його взяти? З людьми Латастий не дружив. Може мав колись між людьми погану пригоду, а може і зроду не знав їх. Мати привела його на світ у якомусь вуличному закамарку, підгодувала та навчила полювати. Швидко після того він залишився сам і жив власним промислом. Лови на сильних небезпечних щурів вигострили його чуття, виростили в нього силу і справність. Його міцні груди випиналися під м’якою шерстю і, дивлячись на них та на меткі пружні лапи, ви прирівнювали його до боксера, загартованого в змаганнях. Але, щоб вас не кортіло доторкнутися його, Латастий показував гострі ікли та два рядки дрібних сніжнобілих сікачів. З-поза них він кидав гострий виклик-осторогу. Оте «вав» кінчалось глибоким горляним гарчанням. При тому Латастий виляв довгим чорним хвостом і бив ним швидко об землю. Хто не розумів би погрози?

Розумів його цілий квартал, усі щурі та миші втікали перед ним та ховались у своїх гніздах глибоко в землі та в якнайбільше недоступних місцях. Але Латастий полював на них тоді, коли їх, як і його, голод виганяв з леговища. Найдогіднішим місцем для нього був смітник. Сюди сходивсь увесь підземний світ з сусідства, щоб поживитись відпадками людських харчів.

Приходили сюди й інші коти. Але й вони уникали зустрічі з Латастим. Не один з них мав порвані вуха, глибокий рубець на носі чи повиривані жмутки шерсти. Латастий, як усі коти, остерігав інших пронизливим гарчанням, коли тримав у кігтях здобич чи знахідку або смачно поїдав харч. У таку пору ніхто не посмів до нього підійти.

Другою причиною завзятих боїв була жерня за кицьки, коли приходив час парування. Його знають усі звірі, і самці кидаються з завзяттям до змагань із суперниками. Окрім глибоких кривавих ран у обидвох, вони нерідко кінчаться смертю котрогось з них. Лицарський то змаг. З нього Латастий здебільшого виходив переможцем. Здобувши в бою кицьку, він залазив до ґаражу і справляв весілля. Гарчання, нявкіт, пронизливий крик повідомляли всіх про одруження Латастого.

Як кожного вечора, Латастий оце прокинувся та дбайливо помився. Коли він спав, Карусь відбув одну-другу поїздку і тепер відпочивав. Латастий обнюхав його колеса. Так він вивчав, що трапилось Карусеві в дорозі. Мабуть, таки Латастий дружив з Карусем, що дбайливо захищав його схованку.

Повзаючи попід дверима, висунувся з ґаражу та присів біля дверей. Розглядався. Кожному треба б так: поки кинешся в життя та його пригоди, спершу розглянься та вивчи оточення. Обережність, окрім хоробрости — похвальна прикмета котів. Пол Ґаліко, великий знавець котів, пише: «Коли не знаєш, що робити, сядь і мийся!» Щоправда, Латастий помився перед тим, а оточення знав досконало, але сьогодні трапилось те, на що він віддавна був приготований: великий, рудий, пухнастий кіт ходив по подвір’ї. По його подвір’ї! Він появлявся тут не раз, і Латастий мав з ним уже декілька перепалок. До його появи Латастий був беззастережним і єдиним господарем цього місця. Ніхто не зважувався займати його. Але той заволока, очевидно, шукав собі зачіпки. Не помогло тих кілька прочуханів, що їх дістав від Латастого.