Ми позбулися Рудька.
Здавалося, що він назавжди залишиться жити в ґаражі. Бо повернувся з Гарного Острова, куди його вивіз Малів батько в багажнику. За два дні Рудько сидів біля нашого ґаражу й мився. Дуже дбайливо наслинював передню лапу й мив нею голову, поза вухами, карк. Тільки, як я підійшла, перестав митись і поглянув на мене вузькими щілинами жовтих очей. В його погляді наче б був насміх чи погорда.
— Ах, ти псявіро котяча! — аж скрикнула я. — Ти знову тут? Яким чудом ти вернувся до міста? І як ти знайшов далеку дільницю, та ще й мій ґараж?
Рудько не відповідав на мої оклики. Моя цікавість була йому байдужа. Він підвівсь і, гордовито задравши хвоста, подався в перевулок.
Вранці я викликала телефоном пана Олексу, свого приятеля ще з Европи, та розповіла йому про клопіт. Бож Карусеві, моєму автові, ніяк користуватись ґаражем у спілці з котами! Він тхне котячими запахами так, що до нього принюхуються всі чужі коти, а до моїх ніг труться сусідські кицьки.
Гордовито задравши хвоста, Рудько подався в перевулок.
Крім того, Рудько поводиться зовсім самовільно. Вилазить нагору і спить собі смачно на авті. Авто зовсім обдряпане. І немає на нього ради, немає способу…
Вислухавши мого оповідання, пан Олекса вирішив допомогти мені позбутись Рудька назавжди. В нього був приятель так за двісті миль на північ. Мав там господарство. Якраз був у місті.
Чи вам відомо, коли найлегше ловити дикого звіра? Напевно не вночі, бо то для нього час ловів і пригод. Тоді він дуже чуйний. А коли таким дикунчиком є кіт — нічний ловець, то й поготів. Найкраще його та й усіх інших котів, отже левів, тигрів, пантер ловити тоді, коли після успішних ловів і ситого харчу вони сплять смачно.
— Ось тут приготуємо йому на ніч повну мисочку котячого харчу, — говорив пан Олекса. — Поблизу дверей покладемо два мішки, згорнені у валки. Одного захопить Роман, другого — я, і кинемо під двері, щоб заткати щілину. Дайте, прошу, велике рядно. Голіруч такого хижака не впіймати!
Так виготовивши воєнний плян, панове Олекса й Роман смачно заснули. Щождо Рудька, то він повинен би був піти на лови, бо для нього ніч має своє право. Але навіщо трудитися, коли смачний харч зараз же поруч?
Рудько не читав клясичної грецької літератури і нічого не знав про троянського коня. Щоправда, котячий харч зготовлений з риби, і вона аж ніяк не похожа на коня, все ж, якби Рудько знав був про підступ данайців, може не їв би так багато і смачно. Після того спав твердо і був би спав аж до вечора, якби нагло на нього не накинено рядна. Прокинувся, дряпав кігтями, нявчав і плював, але пастка була міцна, її щораз тісніше замотували і так впіймали бідолаху. Про далеку дорогу в багажнику нічого й розказувати. Хай собі Рудько їде і хай собі радить у житті, як уміє! Думаю, що вміє він жити, а ще ж на господарстві не бракує дичини, зокрема ж мишей. А миша — найсмачніший харч для кота.
Рудько вже не вернувся. Може не тому, що не знав дороги, бо кіт може пройти цілий континент і таки своє господарство знайде, а тому, що вподобав собі нових господарів та життя на селі. Кажуть, що тільки тоді кіт не вертається до давніх господарів, коли полюбив нових.
* * *— Богу дякувати! — зідхнула я з полегшею. — Уже матимемо спокій. Тепер тільки прибрати ґараж та гарно помити землю, так щоб «і дух його не пах», як каже поет.
Малів батько взяв на себе цю велику й тяжку працю. Не знаю, як одягнувся Геракл, коли взявся до чищення Авґієвої стайні. Бо пан Дональд виглядав так, якби вибрався на війну, де вживають отруйних газів. Непроникливий комбінезон, високі гумові чоботи, довгі гумові рукавиці. Шкода тільки, що не мав протигазової маски. За зброю правив йому струмінь води та ціла батерія мітел і щіток. До полудня перед ґаражем бовваніла ціла гора відпадків і дрантя. Чого не вдалось викинути, те засунено в кут і закладено грубим склом із розбитого вікна крамниці.
Я раділа. Ґараж був чистий і пах лізолем чи якимсь іншим хемічним продуктом.
— Не бійтесь, тепер уже жадна напасть не житиме в ґаражі! — запевнював пан Дональд. — Окрім лізолю, я полив долівку міцною рідиною проти комах. Її боїться навіть найбільше кусливий комар. Що ж тоді кіт!..
І справді. Настав спокій, і Карусь наче б повеселішав. Щоправда, я повезла його до таких панів, що миють авта. Вони спершу змили його милом, опісля завезли під широкий душ, що шумить, наче рясний дощ. Кругла щітка повертається й миє авто. А потім два робітники кинулись на мокрого, але чистого вже Каруся і стали його витирати насухо м’якими ганчірками. Сяючий і задоволений, він побіг додому і в’їхав тріюмфально в ґараж.
— Ну, аж тепер заживемо гарно й щасливо! — сказала я до Каруся, зачиняючи його двері.
Не знаю, що думав він, бо нічого не відповів. Може, навіть, був розважніший за мене і вирішив відкласти радість та підождати, що трапиться далі. Днів я не лічила. Бо хто лічить дні, поки йому трапиться погана пригода? Може радше після того призадумається і каже: «Чекай, чекай! То було того дня… коли я...»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Карусь і ми» автора Парфанович С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нове житло — нові друзі“ на сторінці 9. Приємного читання.