Розділ «Частина друга»

– Ви не маєте права так поводитися з людиною, яка… – глухо, задихаючись, сказав він, – яка виконує доручення особливого органу… Проведіть мене до майора!

Гестапівець безцеремонно згріб Ожогіна за плече і, штовхнувши, скомандував:

– Вперед! Я тобі покажу майора Фохта!

Микита Родіонович покірно пішов до входу. Вартовий відступився і пропустив його в коридор. Гестапівець ішов ззаду на деякій відстані. Коридор тягнувся до кінця будинку, з обох боків мелькали двері. Частина з них була відчинена; звідти доносилися голоси, стукіт друкарських машинок. Гестапівці, які йшли назустріч, кудись поспішаючи, несли папки, купи паперів.

– Ліворуч! – грубо крикнув гестапівець і, не чекаючи, поки Ожогін відчинить двері, сам розчинив їх навстіж і штовхнув його в кімнату. – Ще один ваш поклонник! – сказав він з посмішкою чоловіку в цивільному, який сидів за столом.

Той підвів голову, без усякої цікавості подивився на Ожогіна і знову заглибився в папери. Він швидко гортав аркуш за аркушем, зрідка попльовуючи на пальці. Худе, з запалими щоками довгасте обличчя, гостре підборіддя, вузькі плечі, бліді кістляві руки, що не знали фізичної праці, – ось що. помітив Микита Родіонович. Гестапівець, який привів Ожогіна, вказавши йому на лазу, заявив тоном наказу:

– Чекайте! – І пішов.

Микита Родіонович сів. Минуло кілька хвилин. Здавалося, що присутності Ожогіна не помічали. Микита Родіонович тихо кашлянув, але і це не вплинуло. Гестапівець навіть не відірвав очей від паперів, які проглядав.

Лише через десять-п’ятнадцять хвилин він відклав справу і звернувся до Ожогіна.

– Як ви сюди потрапили? Чого?

– Я і мої друзі – працівники Юргенса. У нас немає ніяких документів, – пояснив Микита Родіонович.

– Про це повинен був потурбуватися Юргенс, – відповів гестапівець, – і якщо не потурбувався, значить вважав зайвою або небажаною наявність у вас документів.

– Але Юргенса немає в живих, а часи змінилися, – намагався виправдати свою точку зору Ожогін.

– Що ви цим хочете сказати? – зі злістю спитав гестапівець.

– Без документів ми позбавлені можливості взагалі перебувати в місті, нас може кожної хвилини арештувати військова влада.

Гестапівець встав з крісла.

– Арештувати… – повторив він повільно, наче щось обмірковуючи. Потім знову сів і почав ритися в паперах.

Несподівано задзвонив телефон. Гестапівець зняв трубку і приклав її до вуха.

– Я… Так, закінчую… – Обличчя його зблідло. – Вже, зараз? – спитав він розгублено і, поклавши трубку, повільно підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і голосно гукнув у коридор: – Мейєр!

Не чекаючи, поки хто-небудь відгукнеться, гестапівець повернувся до стола і почав збирати папери. Робив він це невпевнено, наче не знав, куди що покласти.