Лейтенант відійшов, знизавши плечима.
Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір’я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.
«Вивозять справи», подумав Ожогін.
Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.
Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.
Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам’ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.
– Що ви тут робите? – спитав гестапівець, розглядаючи Ожогіна.
Від несподіванки Микита Родіонович розгубився.
– Я вас питаю! – майже крикнув німець.
– Мені потрібен майор Фохт, – тихо відповів Ожогін.
Гестапівець посміхнувся.
– Я майор Фохт, – сказав він твердо і примружив очі. – Що ви хочете?
Ожогін оторопів. Розгублено, намагаючись зрозуміти значення цього жарту, він промовив:
– Я вас не знаю…
– Не знаєте тому, що не знаєте майора Фохта, вам просто треба проникнути в будинок. Сволота! Встати! – крикнув гестапівець і дав Ожогіну ляпаса.
Микита Родіонович підвівся, і досі не розуміючи, що відбувається. Удар був не дуже сильний, але щока його палала. Шалена лють спалахнула миттю. Ожогін ніколи в житті не відчував приниження побитої людини. Обличчя почервоніло від сорому, руки стислися в кулаки. Гестапівець дивився на нього нахабно, визивно. Микиті Родіоновичу нестерпно хотілося, не думаючи про наслідки, дати фашисту здачі, збити його одним ударом з ніг, розтоптати. На мить злість затьмарила свідомість, але він, майже із стогоном, стримав її. Розум переміг.
– Ви не маєте права так поводитися з людиною, яка… – глухо, задихаючись, сказав він, – яка виконує доручення особливого органу… Проведіть мене до майора!
Гестапівець безцеремонно згріб Ожогіна за плече і, штовхнувши, скомандував:
– Вперед! Я тобі покажу майора Фохта!
Микита Родіонович покірно пішов до входу. Вартовий відступився і пропустив його в коридор. Гестапівець ішов ззаду на деякій відстані. Коридор тягнувся до кінця будинку, з обох боків мелькали двері. Частина з них була відчинена; звідти доносилися голоси, стукіт друкарських машинок. Гестапівці, які йшли назустріч, кудись поспішаючи, несли папки, купи паперів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 68. Приємного читання.