Ожогін пройшовся вздовж алеї, торкнув рукою гілку яблуні. Вона налилася живлючою вологою, бруньки набубнявіли, округлилися, стали яскравішими, йшла весна, і Микита Родіонович раптом гостро, до болю, відчув, що десь дома теж шумлять по-весняному дерева, теж наливаються бруньки яблунь.
«Додому… як хочеться додому!»
Микита Родіонович сів на вологу лаву і затулив обличчя руками.
Ні! Так не можна. Вони надто звикли до ролі утриманців Юргенса. Треба робити нові кроки, обов’язково щось робити… Ожогін устав з лави і попрямував додому.
Майнула думка піти в гестапо, спробувати дізнатись про обстановку і, на крайній випадок, порадитися з майором Фохтом.
Ожогін подивився на годинник – було коло восьми годин ранку.
«Піду… Спробую».
Він піднявся у свою кімнату, одягнувся й вийшов.
Вулиці були майже порожніми. Правда, біля хлібного магазина стояла черга, але ніхто не галасував, як звичайно. Під вікном висів великий жовтий аркуш паперу з написом: «Продажу немає». Однак люди, очевидно, чекали появи господаря, сподіваючись, що він повідомить щось втішне.
На центральних вулицях, зрідка траплялися перехожі, рухалися навантажені машини – майже всі під охороною. Біля гестапо панувало незвичайне пожвавлення: підходили і відходили грузовики, взвод автоматників перегородив значну частину вулиці і нікого не пропускав.
Коли Ожогін підійшов, патруль зупинив його і зажадав перепустку. Микита Родіонович подав дозвіл, одержаний ще взимку від майора. Солдат покрутив його в руках, повів плечем і покликав лейтенанта. Той заявив, що в будинок гестапо вхід стороннім заборонено.
Микита Родіонович почав придумувати найпереконливіші доводи.
– В будинок пропускаються тільки співробітники, – перервав лейтенант і додав: – У них особливі перепустки.
– Я прошу доповісти майору, – спробував умовити есесівця Микита Родіонович.
– Це не входить у мої обов’язки, – ліниво відповів лейтенант і широко позіхнув.
По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.
– Мені дуже потрібно, – наполягав Ожогін.
– Нічим не можу допомогти, – відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: – Отак-то…
– Я почекаю кого-небудь з працівників, – не здавався Микита Родіонович.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 67. Приємного читання.