Розділ «Частина друга»

По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.

– Мені дуже потрібно, – наполягав Ожогін.

– Нічим не можу допомогти, – відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: – Отак-то…

– Я почекаю кого-небудь з працівників, – не здавався Микита Родіонович.

Лейтенант відійшов, знизавши плечима.

Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір’я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.

«Вивозять справи», подумав Ожогін.

Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.

Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.

Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам’ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.

– Що ви тут робите? – спитав гестапівець, розглядаючи Ожогіна.

Від несподіванки Микита Родіонович розгубився.

– Я вас питаю! – майже крикнув німець.

– Мені потрібен майор Фохт, – тихо відповів Ожогін.

Гестапівець посміхнувся.

– Я майор Фохт, – сказав він твердо і примружив очі. – Що ви хочете?

Ожогін оторопів. Розгублено, намагаючись зрозуміти значення цього жарту, він промовив:

– Я вас не знаю…

– Не знаєте тому, що не знаєте майора Фохта, вам просто треба проникнути в будинок. Сволота! Встати! – крикнув гестапівець і дав Ожогіну ляпаса.

Микита Родіонович підвівся, і досі не розуміючи, що відбувається. Удар був не дуже сильний, але щока його палала. Шалена лють спалахнула миттю. Ожогін ніколи в житті не відчував приниження побитої людини. Обличчя почервоніло від сорому, руки стислися в кулаки. Гестапівець дивився на нього нахабно, визивно. Микиті Родіоновичу нестерпно хотілося, не думаючи про наслідки, дати фашисту здачі, збити його одним ударом з ніг, розтоптати. На мить злість затьмарила свідомість, але він, майже із стогоном, стримав її. Розум переміг.