Розділ «Частина перша»

– Відповідай тільки на мої запитання! – крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. – Я тебе в дугу зігну.

– Не все гнеться, пане фріц, – дещо ламається. – А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

– Ти назвеш себе?!

– Ні!

– Назвеш?!

– Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам’ятався знову на холодній кам’яній підлозі.

– Наче в могилі, – мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого – огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі – все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м’які, котячі.

Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.

– Ситі? – спитав гестапівець з люб’язною посмішкою.

– По горло.

– Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?

Леонід ствердно хитнув головою.

– Своє і навіть ваше, – додав він.

– Ви оракул! – І гестапівець підняв догори вказівний палець.

Леонід посміхнувся.

– Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід’ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.