– Ну, ти думав? – спитав директор Хапова.
Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.
«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.
– Думав, – спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.
– Ну?
– Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… – Хапов знову глянув на Повелка. – Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.
Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…
Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.
– Добре, – погодився він, – тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам’ятай, – він повернувся до Повелка, – що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка – скажу потім.
Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.
– Тепер відносно озера, – продовжував Сивко. – Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…
Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.
– Єсть! – сказав Хапов. – Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…
І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот – свій!
XXVI
Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини – проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.
Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?
Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!
Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.
– Погано, зовсім погано! – оцінював Кібіц роботу учнів. – Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 111. Приємного читання.