Розділ «Частина перша»

– Так, вас, пане Кібіц, – тихо повторив служник.

Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.

Служник стояв, чекаючи.

– Вас ждуть, – повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.

Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.

Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей – все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, – це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.

– Кібіц роздумує… – посміхнувся Ожогін.

Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.

Микита Родіонович зацікавився ними.

На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:

«Першим кроком Європи повинна бути боротьба з більшовизмом, другим кроком – експлуатація природних багатств Росії».

«Історію світу творили тільки меншості. Адольф Гітлер».

«Моя справа не наводити справедливість, а викорінювати і знищувати. Герінг».

Микита Родіонович почав читати вголос:

– «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб’ють – неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».

Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.

– «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».

– Критикує начальство! – розсміявся Андрій.

– Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, – зауважив Микита Родіонович. – Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. – І Ожогін поклав зошит на полицю.

– А може, з собою захопимо? – вирвалося в Андрія.