Розділ «МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»

— Вепр!

На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно і не дорослий «Вепр», а тільки маленький, тільки ще «Веприк», але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж візьме малий «Веприк» та на великого «Вепра» й виросте? Що тоді?!

Найстрашніший дикий кабан — «одинець», — це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють.

Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурцівпарубків, усі його рушниками перев'язують, він сидить, хрокає і чавкає, як колись панпоміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і. колишньому кнуровіпоміщикові, належить право «першої ночі».

Дикі кнуриодинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла — сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу і сидить там тихий, як горличка.

А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки:

— Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лівому стволі в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а він тільки головою покрутив, куля одскочила та недалечко від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився!.. А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да… Я не розгубився та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: «Злізайте, — каже, — дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?» Да… Я, звісно…

— Стійстій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

— Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! «Ага, — кричу, — попався, — кричу, — вепппиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сікачів боятись!» Та на нього верхи! Сів верхи та й держусь за гілки! А він мені знову: — «Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!» А я йому: «Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, — кричу, — не рішу тебе тут!» А він мені: «Я, — каже'— вепппиррр — сісісікакакач…»

Тут уже підходить хазяйка:

— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

— Не злізуі — кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу.

А він і на канапі ще добиває сікача:

— Не злізу, — кричить, — доки не рішу!

І тактаки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із страшного вепрасікача, чи й досі держиться за гілку.

Сікач — страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш…

Чому ми весь час говоримо про вепраодинця, сікача?

Бо ми — охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися, та й показати було що…

Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сікачеву голову із страшними зубищамиіклами!