Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

Розповідає дід Матвій про життя своє… І люльку курить, і спльовує… І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почувається…

Пережили. Все пережили.

— А скажи ти мені, що воно ото за «шехпалка» такий? Звідки воно пішло?

— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались… Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам…

— Он воно що! Так і я за «шехпалка» був… Над лазуретом… Взялося наше село лазурета содержувати… Так мене й призначили… Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет… Там солдати з Червоної Армії лежали… Болні й пораняті… А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає… Все, брат, до крихти в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п'ятнадцяти крашанок… Коли дивлюсь, а вони під шахвою… Я туди — а вони з дірочками… Хлопці кажуть:

— То, діду, миші!

А я кажу:

— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то голови, раз… поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим і дольжно буть.

У мене не попасешся…

Та накладу хуру — і у Кременчук, у лазурет… Привезу:

— Здорові були!

— Драстуйте, дєдушка!

— Воспитанія вам привіз!

Устаю й іду в палату… А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.

— Перемініть, бо негодящий! Підходжу до другого: лап.

— Перемініть.

А я нових тухляків привіз…

Уношу хліб, уношу яйця:

— їжте, товариші раняті. А дохтур:

— Не можна так, дєдушка. їм по назначенію їсти полатається.