Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

— Кончив!

— Так тепер я почну. Та до його:

— Та доки ж ти, раз… знущаться будеш?

Та як візьмусь, як візьмусь!.. Він матюка, а я ще Дужче. Він матюка, а я ще дужче… Тоді він як загримить:

— У тюрмі ізгною сукиного сина!

— Тюрма, — я йому, — наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там вікуватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!

Так він тоді на коня та ходу…

Чотири нас таких було… Один з Федорівки, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки… Та нікому ми ані під шапку…

Казав тоді пан:

— З кожної слободи по сукиному синові. Та боявсь мене пан! їйбо, боявсь!

А малося і в тюрмі сидіти… Приказчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!

— За що?

— За неправду бив… На одробітку снопи возив… Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту десятину три десятини викоси й вив'яжи, і звози, і склади. А. баба моя тоді оцією дочкою важка ходила… А снопи як гирі… А скирди під хмару… Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає… Попокидай снопів, як вона осьось розсипеться… А він, прикажчик, значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так… Та зліз на скирду й давай те, що я склав, розкидати… Та я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викрутився… Найшли, що неправильно прикажчик робив… Не коривсь!.. І тоді не коривсь!.. Мене ще й тоді звали… Як пак воно… Ліворуціонером мене звали… Я й тоді цього ждав… Я знав, що воно буде… Оце буде, що тепер оце прийшло… Революція… А вже ж як і прийшло?! Ні одного разу у зборні не пропустив… Та все думаю: «Що б оце пан сказав, якби жив був…» Пропав пан іще до революції. Вмер… Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я тридцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла… Ходю я та радуюсь… Коли це кажуть: «Гетьман»… Коли це: «Німці». І до нас явилися… Б'ють. Невже, думаю, пропало бсє?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас… Що ж воно, думаю, буде?.. З ними й наші, карателі… Уже декого били… Стоїмо ми… А я до них:

— А дозвольте, говорю, спитать вас, як вас атитолувать? Бо я вже бачив, як один їх спитав:

— Куди ви, товариші, їдете?

Так вони його в чотири нагаї як узяли:

— Товариші, кажеш?! Клаптями з його м'ясо рвалося…

Так я ото й спитав, як їх атитолувати, — чи господами, чи благородіями.

А один підскочив та нагаєм мене по ногах:

— Аратар! — говорить.