Розділ «Вишневі усмішки кримські»

Так от же знайшлись такі люди нехороші, що взяли та й збудували на тому шляхові — поперше: ресторанстолову церобкоопівську на вул. Карла Лібкнехта, № 3, а подруге, церобкоопівську крамницю бакалійногастрономічну № 11 на площі Рози Люксембург…

Це тут, у Харкові.

І одлякують оціот заклади люд трудящий, і оббігають подорожні шлях той — соціалістичний, збочують з його і забігають на шлях до справжнісінького капіталізму, та ще й слова тобі не дають промовити.

— Замовчи! — кричать. — Послухай краще, що робиться, а тоді докорятимеш.

— Слухаю…

— От… Шляхом кооперації пішов я свідомо… Громадське, — думаю, — харчування… Розкріпачення жінки… Ходім, — кажу, — жінко, до церобкоопівського ресторану… Помешкання нове… Музика…. Квіти… Пішли… Сіли… Сидимо… Прочитав я «Вечірнє радіо»… Хліб на столі стоїть — хліб поїли… Сиділи одягненими… Душно зробилося — пороздягалися.» Прослухали щось із п'ять ліричних номерів… Нарешті підходить офіціант.

— Обідати?

— Обідати, — кажемо.

— Що прикажете?

— Мені,— прошу, — борщ.

— А мені,— жінка каже, — суп…

— Сію мінуту…

Сидимо ми. Розказала мені жінка, як вона вісім років у гімназії вчилася… За всі вісім років детально розповідала: скільки їй по закону божому ставили. Розказав я жінці про громадянську війну, про події в Китаї, про хлібозаготовку, про експорт і про Локарнську конференцію. Поїли другу тарілку хліба…

— Вам борщ, а вам суп?

— Ні, мені,— кажу, — борщ, а їй суп…

— Сію мінуту…

Сидимо ми. Довго прикидали, скільки братимуть одступного, коли жилбудівництво в Харкові пошириться.

— Прошу. Два борщі… Що на друге?

— Нам, — кажу, — один борщ, а один суп…

— Пробачте, будь ласка! Сію мінуту.