Розділ «Усмішки київські»

Та вже сусіди розповіли…

Спочатку, розказують, заслаб Іван на шість десятин землі. Ходив, кажуть, як маків цвіт, і ось тобі земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила на дев'ять років. Зблід незаможник. Почало його з лиця на середняка гнати. Ноги чобітьми взялися… На жінку спідниця напала… Дітей сорочками пообносило. Хату стріхою поприщило…

Так за два приблизно після цього тижні захворів Іван на четверо курей з півнем… Потім саж набряк поросям… Зовсім уже незаможник охляв… Ще більше його на середняка вип'яло…

А вже як хлів Іванів вигнало коровою, та як затряслась стайня кобильчиною, — не стало незаможника… Вмер…

Вмер незаможник.

Не незаможник тепер Іван Безстріхихата, а середняк… І прізвище навіть ізмінив… Тепер він уже Іван Ізстріхоюхата!

Отаке сталось!

Так я оце й думаю:

«Пошли, доле, всім незаможникам такої смерті!»

Хочете, навчу навіть, як швидше вмерти незаможникові.

У колективи та в артілі гуртуйтесь, тоді тая хвороба миттю всіх перекачає… Всі вимруть…

А від комітетів одкинемо оте «не», і будуть вони: «Комітети заможних».

А це, їйбо, краще!

НІЦ НЕ БЕНДЗЕ!

То в наших сусідів «ніц не бендзе»!

Знаєте у яких? У хороших наших сусідів, котрі на захід од нас хазяйнують собі… У сусідів суверенних і від Франції не залежних…

Так у їх «ніц не бендзе».

«Не викрутяться», як той казав…

Ніякий формалін не допоможе…

Це я з такого приводу: