Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Така смерть Робінзонові не подобалася зовсім, отож… Шкода й слів. Треба було, щоб він змирився зі своїм упослідженням і болем. А поки що Робінзон увесь час із неабияким завзяттям найнегіднішим чином загиджував собі душу власним нещастям і розпачем. Згодом він упорядкує своє лихо й тоді розпочне справді нове життя. Повинен розпочати.

— Хоч вір, хоч не вір, — якось озвався Робінзон після вечері, зшиваючи докупи клапті спогадів, — а знай: дарма що я ніколи не мав великих здібностей до мов, наприкінці свого перебування в Детройті я вже міг трохи розмовляти англійською… А тепер мало не все забув, усе, крім одного… Власне, двох слів. Вони завжди спадають мені на гадку, відколи сталося нещастя з моїми очима: Gentlemen tirst! Оце майже все, що я тепер можу сказати англійською, навіть не знаю чому… А правда, їх запам'ятати дуже легко: Gentlemen tirst!

Аби бодай трохи розвіяти його невеселі думки, ми задля розваги стали розмовляти англійською. Й частенько, недоречно й без усякого приводу повторювали: «Gentlemen tirst!» То був жарт, тільки нам зрозумілий. Зрештою ми навчили цих слів і самого Анруя, який часом забігав до нас.

Ворушачи спогади, ми запитували себе, що з того всього могло зостатися й досі. З того, що знали обидва. Уявляли собі, як там ся має Моллі, наша люба Моллі… Натомість Лолу я волів би забути, але кінець кінцем хотілося почути геть про всіх, навіть про Мюзін, так само як і покохатися з нею… Певне, Мюзін тепер десь у Парижі, недалеко від нас, власне, поруч… Але щоб почути щось про неї, я мав би спорядити мало не справжню експедицію…

Ці постаті я вирізняв, а скільки було ще людей, чиї імена, звички, адреси вже давно забуто, а їхні усмішки після стількох важких років намагань не здохнути з голоду зіпсувалися, мов залежаний сир, скривившись у розпачливі гримаси… Спогади теж мають вік. Коли їх полишити плісняві, вони перетворюються на огидні примари, з яких аж скапує егоїзм, марнославство, брехня… Спогади зогнивають, мов яблука. Тож ми з Робінзоном говорили про нашу молодість, тішились і втішалися нею. Й не вірили, що вона минула.

До речі, я давненько не навідував матері. Візити до неї аж ніяк не зміцнювали моєї нервової системи. Моя мати ще більша за мене песимістка… Завжди сидить у своїй крамничці й без упину нагромаджує навколо себе розчарування, яких зазнала впродовж незліченних своїх років… Коли я приходжу, розповідає десь отаке: «Знаєш, тітка Гортензія вже два місяці як померла в Кутансі… Ти, може, б з'їздив туди? А Клемантен, — пам'ятаєш Клемантена? Натирача паркету, що грався з тобою, коли ти був малям? Так-от, його підібрали позавчора на Абукірській вулиці. Він не їв три дні».

Про своє дитинство Робінзон не тямив розповісти, бо було воно дуже невеселе, а пригода з клієнткою остаточно зневірила його. Вдома були тільки страхіття й сморід, віники, відра, ляпаси… Пан Анруй теж нічого не міг розповісти про свою молодість аж до військової служби, зате з тієї пори в нього збереглося фото, де він знятий трохи напідпитку, те фото й тепер стояло на дзеркальній шафі.

Коли Анруй зійшов униз, Робінзон поділився своїм неспокоєм. Тепер він уже ніколи не отримає обіцяних Анруями десяти тисяч франків…

— Справді, не дуже на них покладайся! — сказав я йому. Краще було заздалегідь підготувати його до ще одного розчарування.

Шротинки від петарди одна по одній випливали з Робінзонових ран, я не раз вибирав їх, інколи кілька разів на день. Робінзонові було дуже боляче, коли я колупався в його повіках.

Ми марно вдавались до засторог: серед сусідів однаково поширились найрізноманітніші чутки. Робінзон, на щастя, про них не здогадувавсь, інакше б захворів ще тяжче. Дарма й казати, нас зусебіч обступали підозри. Пані Анруй у м'яких пантофлях нечутно ходила по хаті, і на її допомогу ми не розраховували.

Ми запливали між рифи, й тепер досить було найменшої хвилі, щоб зазнати кораблетрощі. Тоді б усе луснуло, розкололося, розбилось на тріски. Робінзон, бабця, петарда, кріль, очі, дивак-син, невістка-вбивця — це все нараз серед наших гидот і сорому виперло б перед очі людців, що аж тремтіли з цікавости. Ні, я не мав чим пишатися, хоча не скоїв нічого, що можна назвати злочином. И однак почувався винним. Надто я завинив тим, що, по суті, бажав, аби той стан тривав і далі. Я навіть не бачив нічого непристойного в тому, що ми всім гуртом чимраз глибше занурюємось у ніч.

А втім, навіщо й бажати, занурення відбувалося само собою, й то неабияк швидко!

Багатіям нема потреби вбивати самим, щоб напихати собі пельку. Вони, мовляв, дають людям роботу. Багатії самі, власноруч, зла не чинять. Вони платять. Люди роблять усе, щоб їм сподобатись, і ввесь світ задоволений. Якщо в багатіїв гарні дружини, у злидарів бридкі. Це наслідок розвитку, що тривав не одне сторіччя, вже не кажучи за вбрання. Гарненькі штучки, випещені й вимиті. Відколи зародилося життя, завжди та сама ситуація.

Щодо решти — марні їхні зусилля, вони сповзають, пускаються берега, тонуть в алкоголі, що консервує і живих, і мертвих, нікуди не дістаються. Це доведено. Скільки сторіч ми дивимось, як перед нашими очима народжується, страждає і дохне худоба, і їй ніколи не заманеться чогось незвичайного, вона знову і знову стає на пісний шлях загибелі, з якого вже зійшла така сила іншої худоби. Проте нам годилося б розуміти, що саме відбувається. Невпинні хвилі безвартісних створінь котяться з глибини сторіч, аби гинути щомиті перед нами, а проте ми залишаємось тут, на щось сподіваємось… А втім, навіть думка про смерть не дає розради.

Дружини багатіїв, випещені, нещирі, невироблені, стають гарненькі. Це правда. Зрештою, цього, напевне, й досить. Хто зна. Принаймні це вже причина, щоб жити на землі.

— А тобі не здається, що жінки в Америці набагато вродливіші, ніж тут? — не раз запитував Робінзон, відколи пережовував спогади про свої мандрівки. В нього з'явилася цікавість, він навіть заговорив про жінок.

Тепер я провідував Робінзона не так часто, бо саме тоді мене призначили консультантом одного невеличкого туберкульозного диспансеру. Але навіщо критися: диспансер давав мені вісімсот франків на місяць. Хворими здебільшого були люди з нашого передмістя, з нашого начебто села, що ніколи не спромагалось остаточно вилізти з багнюки, затиснене між покидьків і обведене стежечками, де під парканами, утікши зі школи, шмаркаті надміру цікаві дівчиська дістають від якогось сатира двадцять су, вагітність або гонорею. Це край авангардистського кіно, де брудна білизна труїть дерева, а суботнього вечора всі трави вилискують сечею.

У своїй спеціалізованій терапевтичній царині я за ті кілька місяців не здійснив жодного дива, дарма що там диво вкрай потрібне. Проте мої пацієнти й не чекали від мене див, навпаки, покладали надії на сухоти, щоб перейти зі стану абсолютних злиднів, у якому вони всякчас задихалися, до стану відносних злиднів, забезпеченого мізерними державними пенсіями. Від самої війни вони тягли своє харкотиння, що давало більш-менш позитивну реакцію, з комісії на комісію. Хворі чимраз худнули через гарячку, живлену захарчованістю, частим блюванням, надмірним пияцтвом і навіть роботою, щоправда, раз натри дні.

Надія дістати пенсію посідала їм тіло й душу. Коли-небудь їм дістанеться пенсія як велика ласка — аби тільки вистачило сили ще трохи почекати, перше ніж здохнути. Тільки той може знати, що означає тішитися думкою й чекати, хто бачив, як виплекують свою мрію і чекають на неї злидарі, які сподіваються пенсії.