Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

На святі не раз чути й плач, бо ж усюди діти, яких то там, то там незумисне придушать між стільцями, і діти, яких привчають опиратися власним бажанням, відмовлятися від незмірної насолоди, що її знову і знову пропонують дерев'яні карусельні коники. Свято — чудова нагода для формування характеру. Братися до такої роботи ніколи не рано. Малеча ще не знає, що за все треба платити. Дітлахи гадають, ніби дорослі за осяйними прилавками з власної добрости спонукають скористатися дивами, що їх вони нагромадили, порядкують ними й боронять їх із крикливими усмішками.

Діти ще не знають закону. Батько-мати ляпасами втовкмачують їм закон і боронять від насолод.

Але по-справжньому свято належить лише торгівлі, хоча цього зразу й не побачиш. її веселощі починаються ввечері, коли всі невігласи-покупці, прибуткодайне бидло, вже пішли, коли плац замовкає і останній собака витрушує нарешті останню краплю сечі на китайський більярд. Тоді можна братися до рахунків. Це мить, коли торгівля, складаючи кожне су, звітує про свої спроможності і тріумфи.

Того святкового недільного вечора служниця з Мартроденової кав'ярні, нарізаючи ковбасу, глибоко порізала собі руку.

В останні години цього самого вечора все навколо стало ясним і виразним, немов усі речі, вочевидь наситившись нерішучим тупцянням у межах їм визначеної долі, враз повиходили з сутіні й заговорили до мене. Але в такі хвилини треба не вірити ні світові, ні людям. Гадаєш, ніби вони щось скажуть тобі, а вони не кажуть нічого, і часто їх знову забирає ніч, поки ти спроможешся збагнути, про що вони говорили. Принаймні мій досвід переконує в цьому.

І, нарешті, того самого вечора в Мартроденовій кав'ярні я таки знову побачив Робінзона, саме тоді, як перев'язував служниці порізану руку. Я добре пам'ятаю всі подробиці. Неподалік від нас, збившись гуртами на лавках, вечеряли сонькуваті араби. Вони, здається, нітрохи не цікавилися тим, що діється навколо. Розмовляючи з Робінзоном, я стерігся нагадувати про нашу попередню вечірню розмову, коли я заскочив його з дошками. На рану служниці було дуже важко накласти шви, до того ж у тьмяній кав'ярні я погано бачив, що роблю.

Зосередженість заважала мені розмовляти. Тільки-но я скінчив, Робінзон затяг мене в глухий закуток і сам узявся розповідати, що все підготував, чекати вже недовго. Такі признання прикро збентежили мене, я міг би обійтися й без них.

— Що недовго?

— Таж ти знаєш…

— Знову те саме?

— Угадай, скільки вони дають мені тепер? Мені не хотілося вгадувати.

— Десять тисяч! Тільки за те, щоб я мовчав. — Нівроку!

— Тепер я вже ніколи не знатиму нестатків, — додав Робінзон, — мені все життя не вистачало десяти тисяч франків! Десять тисяч франків для початку — ого! Розумієш? Правду кажучи, я ніколи не мав пристойної роботи, але як є десять тисяч!

Він, певне, уже шантажує їх…

Робінзон дав мені змогу самому уявити, що можна здійснити і зробити з тими десятьма тисячами франків… Він дав мені час подумати, а сам випроставсь у сутінках під стіною. Йому неначе світ піднявсь угору. Десять тисяч!

Але, міркуючи про Робінзонів задум, я ще й запитував себе, чи не йду і я на якийсь ризик, чи не стаю я певною мірою спільником, не показавши зразу, що не схвалюю його наміру. Я мав би навіть заявити до поліції. Щодо людської моралі, то, звичайно, мені начхати на неї, хай іде собі к чорту. Зрештою, кожен ставиться до неї так само, то ж чи моя тут провина? Проте завжди трапляються якісь несподівані оказії, фортелі, що їх викидає правосуддя в мить злочину, і то тільки задля розваги тих паршивців порядних громадян… Тоді не знаєш, як викрутитись. Це все я вже бачив. Лихо всюди однакове, але краще лихо без галасу, ніж лихо, яке виставляють на газетних шпальтах.

Кінець кінцем я був і заінтригований і отруєний водночас. Коли я дійшов аж до такого, мені знову забракло сміливости йти до справжньої суті речей. Тепер, зайшовши в ніч, треба розплющити очі, а я щосили намагався їх заплющити. Та Робінзон, здається, дбав, щоб я бачив усе, збагнув кожну подробицю.

Аби трохи змінити тему розмови, я, й далі не виказуючи незгоди, заговорив про жінок. Робінзон начебто й не любив їх.

— Знаєш, — сказав він, — я чудово обходжуся без жінок з їхніми м'якенькими задами, жирними стегнами, губами, що стулені як серце, й пузяками, де завжди щось ворушиться — як не дитина, то якась болячка. Хіба їхніх усмішок вистачить на оплату мого кутка! Хіба я кажу неправду? Навіть якби в моїй норі завелась якась жінка і щомісяця п'ятнадцятого числа я виставляв її сідниці домовласникові, він однаково не зменшив би мого комірного!

Свою незалежність Робінзон завжди боронив із хворобливою ревністю. Він сам признавався в цьому. Але Мартроденові вже набридла наша «інтимна розмова».