Так, тих дівчат я знав.
Поки ми йшли, він усе розказував, як можна вигодовувати собак молоком і не йти при цьому на великі видатки. За його словами таки відчувавсь якийсь намір дійти певної думки з приводу власної дружини.
Біля порту ще працювала одна кав'яренька.
— Може, зайдемо, докторе? Я пригощаю…
Я не хотів його скривдити. «Ходімо, — відповів я. — Дві кави». Я знову скористався нагодою поговорити про його дружину. Тільки-но я став переконувати, чоловік споважнів, проте я й тут не спромігся схилити його до потрібної постанови. На шинквасі красувався пишний букет. У господаря Мартродена сьогодні був день народження. «Це мені діти подарували!» — одразу ж оголосив він нам. Тоді ми всі троє випили на його честь вермуту. Над шинквасом висів текст закону про пияцтво, а в рамці ще й диплом про освіту. Скоро лиш побачивши його, чоловікові заманулося, щоб господар неодмінно перелічив йому всі супрефектури департаменту Луарі-Шер, бо сам він колись їх вивчив і досі пам'ятав. Потім заявив, що на дипломі стоїть не господареве, а чиєсь чуже прізвище, вони розсварилися, чоловік повернувся й сів біля мене. Сумніви охопили все його єство. Вони так точили його, що він навіть не помітив, як я пішов…
Чоловіка тієї жінки я вже ніколи не бачив. Ніколи. Я вкрай прикро переживав усе, що сталося тієї недільної днини, і до того ж був дуже втомлений.
На вулиці я й сотні метрів не пройшов, як раптом побачив Робінзона, що вертався з району, де стояв мій будинок, і ніс цілий оберемок коротких і довгих дощок. Дарма що ніч, я зразу впізнав його. Збентежившись несподіваною зустріччю, Робінзон намагавсь прошмигнути, але я зупинив його.
— Ти ще не спиш? — запитав я.
— Атож! — відповів Робінзон. — Ходив на будівництво!
— А дошки тобі навіщо? Теж будуватимеш? Може, труну зіб'єш? Ти, мабуть, украв їх.
— Та ні, кролячу клітку…
— То тепер ти розводиш кролів?
— Ні, це для Анруїв.
— Анруїв? Хіба вони мають кролів?
— Атож, троє, і вони хочуть, щоб кролики жили на малому подвір'ї, знаєш, там, де їхня стара живе…
— То це ти поночі майструєш кролячі клітки? Дивний ти час собі обрав…
— Та це його жінці заманулося.
— Ну й забаганки! Навіщо їй ті кролі? Продаватиме? Чи, може, шапки пошиє?
— Знаєш, спитай її саму, як побачиш, а я працюю тому, що мені дають сотню франків.
А проте забаганка збивати серед ночі кролячі клітки й далі видавалась мені дивною. Я перепитав, але Робінзон заговорив про інше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Подорож на край ночі» автора Селін Луї-Фердінан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ“ на сторінці 82. Приємного читання.