Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Чистісінька правда! — мусив я кивнути головою. — А ти? Хіба не тому ти став лікарем? — знову запитав Робінзон. Думаючи над відповіддю, я збагнув, що Робінзон, напевне, має слушність. Аж тут у нього знову почався тяжкий напад кашлю.

— Ти, мабуть, ноги промочив, тиняючись ночами, тільки плеврит собі заробиш. Іди додому та ляж, — порадив я.

Невпинні напади кашлю вочевидь дратували Робінзона.

— Пусте, зате бабцю Анруй тепер неодмінно вхопить грип! — регочучи, закашляв Робінзон мені у вухо.

— Як це?

— Потім побачиш! — відповів Робінзон.

— Що вони там надумали?

— Про це я ще довго не зможу говорити… Колись сам побачиш…

— Робінзоне, ану викладай, це, певне, якесь паскудство, ти ж знаєш, я ніколи нічого не переказую.

Тепер Робінзонові раптом закортіло розповісти мені геть усе, щоб, либонь, одразу довести, що він не такий-то боягуз і невдаха, як здається.

— Кажи! — стиха підохочував я його. — Ти ж знаєш, я нікому не розкажу.

Адже Робінзонові, щоб признатись, було потрібне якесь виправдання.

— Щира правда, ти вмієш мовчати, — визнав Робінзон. — Що ж, як виказувати, то все, хотів, так слухай.

Тієї пори на бульварі Контюманс ми були геть самотні.

— Пам'ятаєш, — почав Робінзон, — оповідку про торгівця морквою? Попервах я нічогісінько не пригадував.

— Таж ти знаєш її! — наполягав Робінзон. — Ти ж сам і розповів!

— А! Авжеж, — одразу пригадав я той випадок. — Залізничник з вулиці Брюмер? Що пішов красти кролів, і йому в яйця бахнула петарда?

— От бачиш, ти згадав, він пішов до зеленяра з Аржантейської набережної…

— Авжеж! Тепер я вже знаю. Ну й що? — запитав я, бо ще не бачив зв'язку між цією давньою пригодою і бабцею Анруй. Але Робінзон не забарився пояснити мені все до останку.

— Ти ще не розумієш?