Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— А як ти потрапив до них? — запитав я знову. — Адже Анруїв ти не знав?

— Слухай, мене привела до них стара, ще тоді, як я здибався з нею в тебе на консультації… Стара, коли на неї найде, так дуже балакуча… Ти навіть не здогадуєшся… Вона ж нікуди не виходила… Тож ми з нею стали як приятелі, а потім я подружився й з ними… Бо, знаєш, є люди, яким я цікавий!

— Цього ти й не казав мені ніколи. Та якщо ти бував у них, то повинен знати: вони й далі хочуть запроторити стару до божевільні?

— Ні, казали, що не можуть.

Я відчував, що наша розмова вкрай прикра Робінзонові, він не знав, як відкараскатись від мене. Та що дужче він прагнув уникнути моїх запитань, то палкіше я жадав про все дізнатися.

— Бачиш, життя — штука сувора, ти згоден? І в ньому треба вміти крутитися, так? — невпевнено тягнув Робінзон. Проте я знову повернув його до теми, надумавши не дати йому відкрутитись.

— Кажуть, ніби в Анруїв набагато більше грошей, ніж здається. А ти що мені скажеш, ти ж тепер ходиш до них?

— Атож, гроші, напевне, в них водяться, але, хай там як, їм дуже кортить позбутися старої!

Що ж, ховати правду Робінзон ніколи не вмів.

— Життя дедалі дорожчає, і тому вони хочуть спекатися її. Навіть сказали, ніби ти не хочеш засвідчити, що вона божевільна. Це правда?

І Іро ге, не вимагаючи відповіді, одразу запитав, де я був: — Ти ходив на виклик?

Я розповів йому трохи про оказію з тим чолов'ягою, що й досі, напевне, десь вештається. Робінзон розреготавсь і водночас закашлявся. Кашель так перегнув його, що в темряві я майже не бачив його постаті, насилу добачаючи самі руки, які він підніс до рота і які в пітьмі скидалися на тремку велику білу квітку. Кашель не припинявся.

— Це все протяги! — вимовив він нарешті ледве чутно, коли ми дійшли до його дому. — Атож, у моїй квартирі самі протяги! Ще й блохи дошкуляють! А в тебе є блохи?

Блохи в мене були.

— Ще б пак, — була моя відповідь, — я набираюся їх від хворих.

— А тобі не здається, що хворі смердять сциклинами? — запитав він далі.

— Авжеж, іще й потом…

— А все-таки, — протяг він після роздумів, — сам я дуже б хотів працювати санітаром.

— Чому?

— Бачиш, дарма навіть казати, люди, якщо в них гаразд із здоров'ям, наганяють на тебе страх… Надто після війни… Я знаю, про що вони думають… Цього вони й самі не завжди усвідомлюють… А я от знаю… Коли вони здорові, то думають тільки про те, як занапастити тебе… А коли хворі, то тут і мови нема — боїшся їх менше… Тому я й кажу: коли вони здорові, від них можна сподіватися чого завгодно. Хіба не правда?