Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

У кіоску звисають пласкі і вже трохи пожовклі вранішні газети — величезний артишок новин, що псується та гіркне.

Підбігає пес і нашвидку задирає ногу: кіоскер спить.

До автопарку поїхав порожній автобус. Думки зрештою теж переймаються недільним настроєм, і твоя пригніченість іще тяжча, ніж завжди. Ось вона, порожнеча. Скочується слинка. Ти вдоволений. Нема про що говорити, бо, власне, ніщо не спадає на гадку, бачиш тільки свою злиденність, — а може, тобі й життя остогидло? Тоді б усе було правильно.

— Ти часом не знаєш чого-небудь, щоб я покинув свою теперішню роботу, бо вона мене в могилу зажене? — очутився від роздумів Робінзон. — Розумієш, я б хотів покинути роботу. З мене досить, я не хочу гарувати, як віл… Я теж хочу ходити на прогулянки… Часом не знаєш, може, комусь треба водій? Ти ж ходиш поміж людьми.

Робінзон перейнявся думками, що з'являються тільки в неділю, думками джентльмена. Я не зважився розвіяти його ілюзій, переконувати, що з такою, як у нього, головою заклопотаного вбивці ніхто ніколи не зважиться довірити йому своє авто, він завжди скидатиметься на якогось бовдура, байдуже, вдягне ліврею чи ні.

— Ти, бачу, навіть не хочеш підтримати мене, — виснував він згодом. — Тож, по-твоєму, я вже ніколи й на ноги не зіпнуся? І навіть не варто намагатися?.. В Америці я, як ти казав, ішов дуже поволі… В Африці я просто вмирав від спеки… Тут я не досить тямущий… Але я це все розумію, напхався вже донесхочу! Ох, якби мені гроші! Тоді б кожному я здавався милою людиною — і тут, і там, і повсюди… Навіть в Америці. Хіба я кажу неправду? А ти? Нам, власне, бракує тільки будиночка з шістьома пожильцями, які справно плататимуть…

— Атож, — погодився я, бо Робінзон не сам-один дійшов такого грандіозного висновку. Аж тут він якось дивно подивився на мене, ніби раптом виявив у мені досі ще не знане паскудство.

— А ти, як подумати, вхопився за ласий шматок. Продаєш здохлякам усякі теревені, а на решту тобі начхати… За тобою ніхто не наглядає… Ти йдеш і повертаєшся, коли тобі заманеться, ти маєш свободу. Як поглянути, ти ніби й милий, а, по суті, в душі ти паскуда!

— Робінзоне, ти несправедливий!

— Тоді скажи що-небудь, знайди мені щось!

Робінзон твердо дотримувавсь наміру покинути свою роботу з кислотами іншим бідолахам…

Ми встали й пішли вузькими бічними вуличками. Надвечір здавалося, ніби Рансі ще й досі село. Ворота до городників відчинено. Великий двір порожній. Собача будка також. Колись давно, десь такого самого вечора, селяни вибрались із власних домівок, гнані містом, що виступило з Парижа. Відтоді лишилося тільки кілька запліснявілих яток, які годі продати, по них уже повилися мляві гліцинії, спадаючи з невисоких стін, червоних від оголошень. Між двома ринвами висіла страх яка іржава борона. То минувшина, до якої не дотягтися. Самотня, вона вже відійшла. Теперішні пожильці, прийшовши нарешті додому, ввечері надто втомлені, щоб братися до чогось. Вони прагнуть лише забиватися родинами в те, що зосталося від колишніх віталень, і пиячити. На стелях позалишалися кружальця кіптяви від тодішніх висячих «люстр». Увесь квартал тремтить, не нарікаючи, від неперервного двигтіння нового заводу. Замшіла черепиця осувається, спадаючи на горбату бруківку біля стін, якої вже ніде не побачиш, хіба у Версалі та в давніх в'язницях.

Робінзон провів мене аж до невеликого муніципального парку, зусебіч затисненого гамазеями, де на хирних моріжках поміж гральним майданчиком для недоумків, калічною Венерою і піщаним пагорбом, що правив за туалет, шукав забуття й відпочинку весь навколишній люд.

Ми знову заговорили про всяку всячину.

— Чого, як бачиш, мені справді бракує, так це спроможности пити. То була давня Робінзонова скарга. — Коли я п'ю, мене хапають такі корчі, що й терпіти несила. Жах! — І Робінзон, затикавши, відразу подав мені доказ, що йому стало зле навіть від малої чарки смородинівки, випитої пополудні. — Тож бачиш?

Робінзон покинув мене біля дверей своєї кам'яниці. «Замок протягів», — оголосив він і зник. Я гадав, що побачу його нескоро.

Мої справи могли б трохи поправитись, і то ще цієї ночі.

Мені дали подвійний терміновий виклик не куди, як у будинок комісаріату поліції. Недільного вечора дають собі попуску всі зітхання, почуття й не/терплячі жадання. Самолюбство сягає тоді вершини, та ще й напідпитку.

Після цілого дня алкогольної свободи перед нами раби, що вже заточуються, насилу стоять на ногах, соплять, форкають і брязкають власними кайданами.

Не де, як у будинку комісаріату одночасно відбувалися дві драми. На другому поверсі помирав хворий на рак, а на четвертому — стався викидень, і повитуха не могла дати з ним ради. Та баба давала якісь поради, що кожному видавалися б безглуздям, споліскуючи дедалі більше закривавлених серветок. А потім, між двома ін'єкціями, бігла наниз, аби впорснути хворому на рак, якщо хочете знати, камфору по десять франків за ампулу. Для повитухи день складався добре.