Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— А, докторе, для вас, бачу, не таке вже й лихо, як вам не платять! І ви хочете, щоб вас поважали люди? Хай відтепер вам платять гроші, інакше ви їх ніколи не побачите!

Тітка мала слушність. Я пішов додому, бо, як виходив, поставив варитися квасолю. Настав час, тільки-но западала ніч, іти купувати молоко. Вдень люди глузливо посміхалися, коли бачили мене з пляшкою. Мимоволі. Погано, звичайно.

Як настала зима, я нескінченні тижні й місяці валявся на ліжку. Щодня дощі й туман, усе підпливало водою.

Хворих не бракувало, але серед них було обмаль тих, хто міг чи хотів платити. Медицина — невдячна царина. Коли чекаєш гонорару від багатіїв, скидаєшся на лакузу, а коли від злидарів — на грабіжника. «Гонорари»? Ото вже слово! Хворі не мали досить грошей, аби їсти й ходити в кіно, тож чи слід забирати їхні останні шеляги ще й на свої «гонорари»? Надто тоді, коли їм і до смерті недалеко. Бентежишся. Попускаєш віжки. Стаєш добрим. І гинеш.

Коли минув січень, я спершу продав свого буфета, щоб, як пояснював у кварталі, вивільнити місце й перетворити їдальню на гімнастичну залу. Чи хто повірив мені? В лютому задля сплати податків я позбувся велосипеда й патефона — його перед від'їздом подарувала мені Моллі. Він награвав пісеньку «No more worries!». Я ще й досі пам'ятаю ту мелодію. Це все, що в мене залишилося. Мої платівки вже давно помандрували в крамницю до Безена, згодом він їх усе-таки продав.

Щоб стати ще багатшим, я розповідав тоді, що збираюсь, коли настануть перші погідні дні, купити автомобіля й тому мені треба мати наготові трохи готівки. По суті, мені бракувало тільки духу, щоб по-справжньому взятися до лікарської роботи. Коли мене вели до дверей, після того як я вже дав поради й виписав рецепт, я починав викладати цілу купу всіляких пояснень, щоб лиш на кілька хвилин відсунути мить оплати. Мов та повія, я не знав, що діяти. Більшість моїх пацієнтів були такі знедолені, смердючі, підозрілі, що я завжди запитував себе, де вони візьмуть оті двадцять франків, які мають дати мені, і чи не вб'ють вони мене замість відплати. Яка ганьба! Певне, до смерті червонітиму.

«Гонорари»! Нехай їх так і далі називають мої колеґи-лікарі — ті, хто ще не пройнявся огидою. Неначе це слово їм цілком зрозуміле і його не треба пояснювати… Ганьба! Сам я не міг не вимовляти цього слова й насилу видушував його. Я добре знаю, що пояснити можна все. Але той, хто забирає сто су в бідного і знедоленого, назавжди лишається паскудою! Саме відтоді я вже знав, що став не меншим паскудою за першого-ліпшого мерзотника. Тільки не думайте, ніби за їхні сто су чи десять франків я влаштовував оргії і коїв усілякі безумства. Аж ніяк! Адже найбільший шмат тих грошей відкраював домовласник, але й така причина не править мені за виправдання. Хотілося б, звичайно, щоб вона була виправданням, але виправдань поки що нема. Домовласник іще гірший за лайно. Так-то.

Через те, що я страшенно переживав і мусив ходити під зимовими крижаними зливами, я й сам став скидатися на сухотника. Фатальна доля. Саме вона спіткає ту людину, що змушена зрікатися майже всіх задоволень. Коли-не-коли мені траплялося купувати і яйця, але головний мій раціон складався, зрештою, з бобів і квасолі. Варилися вони дуже довго. Находившись по хворих, я годинами просиджував на кухні, дивлячись, як кипить каструля, а оскільки я жив на другому поверсі, з вікна відкривалася чудова панорама затильного подвір'я. Затильні подвір'я — це кам'яні мішки будинків серійного виробництва. Я мав удосталь часу розглядати своє подвір'я, а надто дослухатися до нього.

На нашому подвір'ї падали, розбивалися й відскакували крики і зойки двадцяти збудованих по колу будинків, додавало свою розпачливу лепту й дрібне птаство консьєржок, що з самої весни, якої ніколи не бачило, кудкудакало в клітках біля вбиралень; усі вбиральні купчились у тьмавому затінку, хитаючи розбитими, роззявленими дверима. Сотня п'яниць чоловічої й жіночої статі населяли ці цегляні кошари, і їхні хвальковиті пересвари, невиразні й велемовні прокляття луною котилися по подвір'ю, надто після суботнього сніданку. То був час найбільшого піднесення в родинному житті. Зі сварки і чарки народжувалась бійка. Таточко вимахував стільцем, — є на що подивитись, — мов сокирою, а матуся сікла головешкою, наче шаблею. Стережися, немічний! Найбільше діставалося найменшим. Тумаки і удари прибивали до стін геть усе, неспроможне оборонитись та відповісти: дітей, собак і котів. З третьої склянки вина — каламутної, найлютішої — починав страждати собака: йому розчавлювали лапу, щосили притоптавши її ногою. Це навчить його, як відчувати голод саме тоді, коли хочеться їсти й людям. Кожен з реготу аж за боки брався, коли собака скавчав мов зарізаний і ховався під ліжко. То був сигнал. Ніщо так не підохочує жінок напідпитку, як страждання тварин, а бики не завжди під рукою. Знову спалахує суперечка, прокидається нездоланне бажання помсти, перед ведуть уже жінки, пронизливими покликами вимагаючи чоловіків на герць. Далі вже катавасія, розлітається потрощене в друзки хатнє начиння. Двір збирає ввесь той гармидер, луна ходить по темних закутках. Верещать перелякані діти. Нарешті вони побачили, що криється в душах таточка й матусі. Лаючись, батько-мати мало не блискавицями побивають власне поріддя.

Я не раз було кілька днів чекав того, що трапляється інколи після подружніх сварок.

Те діялось на четвертому поверсі навпроти мого вікна по той бік подвір'я. Я нічого не бачив, зате чув усе добре.

Усе на світі має один кінець. І то не завжди смерть, часто це зовсім інше й набагато гірше, надто коли йдеться про дітей.

Ті пожильці мешкали саме на такій висоті, де вже блідне подвірна сутінь. У дні, коли те діялось, батько-мати були самі і спершу довго сперечалися, потім на якийсь час замовкали. Готувалися. Далі бралися спершу до малої доньки, пускали її до кімнати. Вона вже знала і одразу пускалася в плач. Знала, що їй готують. Долинав тоненький голосочок, — їй, певне, років десять. Не раз те все чуючи, я нарешті добре зрозумів, що вони коять із нею.

Батько-мати спершу прив'язували її, і то дуже ретельно. Немов для операції. Це збуджувало. «Падлюко мала!» — лаявся батько. «Сучко!» — вторувала мати. «Сучко, зараз ми дамо тобі науку!» — насідались обоє і всіляко її лаяли та сварили, водночас дорікаючи вчинками, які навіть годі уявити. її, певне, прив'язували до билець ліжка. Поки в'язали, дитина скімлила, наче мишка в пастці. «Чого ревеш, паскудо, тебе ж не заріжуть! Цить, ніхто тебе не заріже!» — приказувала мати, а далі нестямно лаяла її, мов непокірну шкапу. Збудження наростало. «Мамо, мовчи, — лагідно благала її дівчинка. — Мамо, мовчи! Бий мене, мамо, тільки мовчи!» Мати не замовкала, а далі чулося, ніби дитину б'ють. Я слухав аж до кінця, аби впевнитися, що я таки не помиляюсь, що там відбувається саме це. Поки те діялось, я й квасолі не міг їсти, навіть не міг зачинити вікно. Я ні на що не був спроможний. Я нічого не міг удіяти. Я тільки сидів і слухав — як усюди, як завжди. Проте гадав, що мені вистачить сили слухати такі речі, вистачить сили піти ще далі, і завдяки цій незбагненній силі наступного разу я зможу опуститися ще нижче і слухатиму інші скарги, що їх досі не чув або, якщо чув, не розумів як слід, бо, здається, за одними скаргами завжди йдуть інші скарги, яких іще не чув і не розумів.

Батько-мати лупцювали свою доньку так, що вона вже навіть не кричала, а тільки коротко зойкала за кожним видихом. Я чув, як чоловік казав у такі хвилини: «А тепер іди ти, велика! Швиденько! Йди сюди!» Обоє щасливі.

Цими словами він звертався до матері, потім за ними захряпувались двері сусідньої кімнати. Одного дня я почув, як вона сказала йому: «Ох, Жюльєне, я так тебе кохаю, що їла б твоє лайно, навіть якби ти накладав отакенні купи…»

А кохаються вони, як пояснила мені їхня консьєржка, на кухні, зіпершись на умивальник. По-іншому вони не спромагаються.

Згодом мало-помалу я на вулиці довідався про них геть усе. Коли ж я їх бачив, усіх трьох, то нічого не міг помітити. Йшли як звичайна родина. Його, батька, я ще бачив, коли проминав вітрину крамниці на розі бульвару Пуанкаре, торговельного дому «Взуття для делікатних ніг», де він був за першого продавця.

Здебільшого наш двір становив якусь безформну гидоту, надто влітку, повнився гарчанням погроз, відлунням ударів, падінь, невиразних прокльонів. Сонце ніколи не сягало самісінького дна, не освітлювало землю. Подвір'я було мов замальоване блакитними тінями, і то досить густими, надто в закутках. Консьєржки мали свої невеличкі вбиральні, що скидались на вулики. Вночі, добираючись на них, консьєржки наскакували на сміттєві бачки, залізне гримотіння озивалось на все подвір'я.

На мотузках від вікна до вікна намагалася сохнути білизна.