Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Нарешті, коли будиночок був виплачений і Анруї стали його повними власниками, не маючи жодного су боргів, вони вже не знали, за що братись, аби далі зміцнювати свою безпеку! їм минало вже по шістдесят шостому року.

І саме тоді пан Анруй став відчувати дивну неміч… Чи, радше, цю неміч він відчував оддавна, але доти про неї не думав, бо ж треба було сплачувати позичку за будинок. Коли ж усе було сплачене, залагоджене, підписане, Анруй почав думати про свою дивну хворобу. В нього ставались ніби запаморочення, а потім у вухах лунали паровозні свистки.

Тоді ж Анруй почав купувати газети, бо тепер уже міг собі дозволити таку розкіш! А в газеті надрукували й описали точнісінько те, що він чув у вухах. Після цього Анруй ковтав ліки, до яких радила вдаватись газета, але від того стан його здоров'я не поліпшився, навпаки: свист у вухах став іще гучніший. Що ж далі — тільки думати про хворобу? Анруй, проте, надумав звернутись по консультацію до лікаря диспансеру. «То від високого тиску», — сказав йому лікар.

Пана Анруя його слова просто приголомшили. А по суті, ця напасть дісталася йому дуже вчасно: Анруй стільки років тремтів через будинок та синові позички, що тепер зненацька утворилася мовби прогалина в суцільній мережі тривог, яка сорок років прив'язувала все його єство до термінів виплат за будинок, надихаючи постійним боязливим завзяттям. Тепер, коли йому сказали про високий тиск, він прислухавсь, як той тиск б'ється у вухах, десь у самих глибинах. Анруй навіть серед ночі підводивсь, аби намацати пульс, і потім довго стояв біля ліжка, відчуваючи, як дрібно і мляво здригається все тіло від ударів серця. Оце вже моя смерть, казав собі Анруй, так воно не минеться; завжди боячись життя, він тепер став боятись іншого — смерті, кров'яного тиску, так само як перед тим сорок років боявся, що не зможе оплатити будинок.

Анруй зроду був нещасливий, але тепер мусив знайти для цього підхожу причину. А це не так-то й легко, як видається. Адже не досить просто сказати собі: «Я нещасливий». Це слід іще довести, переконати себе у власному нещасті. Чогось більшого Анруй не вимагав: просто для страху, що опосів його, він прагнув підвести вагомі підстави. Тиск, як заявив лікар, сягав двохсот двадцяти міліметрів. Двісті двадцять — це неабищо. Лікар указав Анруєві шлях, який мав допровадити старого до смерті.

Той славетний син, що торгував пір'ям, майже ніколи не показувався на очі. Хіба що раз або двічі десь під Новий рік. Та й годі. Тепер, до речі, він міг би завжди приходити, хоча на гроші в батька-матері однаково не розжився б. Тож син, здається, щез уже навіки.

Набагато більше часу в мене пішло на ближче знайомство з пані Анруй; вона не переймалася жодними страхами, не боялась навіть власної смерті, якої собі не уявляла. Нарікала лише на свої літа, та й то аби бути як усі люди, а також скаржилася, що життя дорожчає. Величезна родинна праця закінчилась: будинок виплачено. Аби швидше оплатити останні рахунки, пані Анруй свого часу взялася пришивати ґудзики до піджаків для однієї великої крамниці. «Просто неймовірно, скільки їх треба пришити за сто су!» Попомучилась вона і з величезними клунками одягу в автобусах, якось увечері її навіть добряче були потовкли. Тоді вона вперше в своєму житті заговорила до іноземки, і то тільки на те, щоб вилаяти.

Свого часу, коли довкола гуляв вітерець, у хаті було сухо, зате нині звідусіль підступили високі кам'яниці і в Анруїв усюди тхнуло вогкістю, навіть фіранки бралися плямами плісняви.

Виплативши будинок, пані Анруй цілісінький місяць знай усміхалася, її обличчя променилося втіхою та захватом, мов у черниці після причастя. Саме вона запропонувала чоловікові: «Чуєш, Жулю, купуймо відтепер щодня газету, ми вже можемо…» Отак пані Анруй стала думати про свого чоловіка, задивлялась на нього, а потім розглянулася довкола й подумала нарешті про його матір, свою свекруху, стару Анруй. На цю думку враз споважніла, стала така, якою була до виплати будинку. Отож усе почалося заново, бо й далі треба було ощадити, зважаючи на свекруху, про яку нечасто згадували і вдома, й на вулиці.

Стара жила в глибині садка, де купчилися старі віники, поламані курячі клітки й тіні всіх навколишніх кам'яниць. Мешкала в низенькій хижці, з якої рідко виходила. А проте навіть нагодувати її — це вже була безкінечна морока. Бабця нікого не впускала до своєї комірчини, навіть рідного сина. Я боюся, що мене вб'ють, пояснювала вона.

Коли невістці спало на гадку, що знову доведеться ощадити, вона спершу поговорила з чоловіком: чи не можна, наприклад, спровадити стару до черниць монастиря Сен-Венсан, що опікувався саме такими нікчемними старими. Проте пана Анруя саме займав інший клопіт: шум у вухах, що страшенно надокучав йому. Змушений думати про ті несвітські звуки, він казав, що вони не дають йому спати. І справді, замість спати він цілісіньку ніч дослухався до свисту, гупання й гуркоту. То була нова кара. Пан Анруй переймався нею і вдень, вночі. Звуки всього світу зосередились у його голові.

Але за кілька місяців страх помалу розвіявся, став надто слабеньким, щоб поглинати всю увагу. Тоді разом з дружиною Анруй поїхав на Сентуанський ринок. Адже той ринок, як доносила чутка, був найдешевший в усій околиці. Вони їхали туди зранку на цілий день, аби вигідно щось купити і послухати балачок про ціну тих або тих товарів та гроші, які, певне, можна було б заощадити, купивши замість одного щось інше. Об одинадцятій вечора, вже сидячи вдома, подружжя знову трусилося від страху, що їх уб'ють. Той страх був невідступний. Боявся не так господар, як господиня. Тієї пізньої години, коли вщухав вуличний гамір, панові Анрую найдужче дошкуляв шум у вухах, аж тіпало з розпачу. «З цим шумом я не засну ніколи! — раз по раз викрикував він, і то тільки на те, щоб іще дужче настрашити себе. — Ти навіть уявити негодна!»

Проте пані Анруй ніколи не намагалася ні зрозуміти, що він хоче сказати, ні уявити, що завдає йому таких мук. «Але ж ти мене чуєш?» — питала вона його.

— Атож, — відповідав пан Анруй.

— Що ж, тоді все гаразд. У такому разі ти б краще подумав про свою матір, що обходиться нам так дорого, тоді як життя дорожчає день у день… її хатина-то вже справжня зараза!

На три години щотижня приходила прибиральниця, єдиний гість у їхній господі впродовж багатьох років. Вона ще допомагала пані Анруй перестелити ліжко, і вже десять років щоразу, коли вони вдвох перевертали матрац, пані Анруй, певна, що хатня робітниця рознесе почуте по всій околиці, якомога гучніше прорікала: «Гроші вдома ми ніколи не тримаємо!» Так би мовити, застерігала можливих злодіїв та вбивць.

Перше ніж зайти в опочивальню, Анруї, пильнуючи одне одного, дуже ретельно замикали всі двері. Потім визирали в садок — на материну хатину: чи в ній світиться? То була ознака, що стара ще жива. Скільки вона олії спалила? Своєї лампи стара не гасила ніколи. Вона теж боялася вбивць, а воднораз і дітей. Жила там уже двадцять років і не тільки не гасила лампи, а й ніколи не відчиняла вікон, ні взимку, ні влітку.

Синові належали материні гроші — невеличка рента, — і він ними опікувався. Натомість матері лишали їжу перед дверима. Але бабця нарікала й на таке ставлення до себе, й на все взагалі. Крізь двері вона лаяла всіх, хто підходив до її халупи. «Мамо, ми ж не винні, що ви стали старі, — намагалась уласкавити її невістка. — У вас такі самі немочі, як в усіх старих…»

— Самі ви старі! Негіднице! Паскудо! Це ви женете мене до ями своїми брехнями!

Бабця Анруй несамовито заперечувала свої літа. Й непримиренно воювала з-за дверей з напастями всього світу. Відкидала, мов огидні наклепи, будь-який зв'язок із зовнішнім світом, усю ту неминучість, що до неї нас силує життя. Про те вона не хотіла навіть чути, репетувала: «Це все брехня! Й ви самі її вигадуєте!»