Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Після вечері переважно точилися суперечки про кінські перегони, — якщо, звісно, не доходило до бійки або іншого неподобства. Але й спортивні дискусії не раз закінчувались тумаками та ляпасами і щоразу принаймні за одним вікном з якоїсь причини таки билися.

Улітку, крім того, все дуже сильно тхнуло. На подвір'ї наче й повітря не було — самі запахи. Усі їх, і то з неабиякою легкістю перевершував сморід цвітної капусти. Сама цвітна капуста варта десяти вбиралень, навіть переповнених. Тут навіть сумніву нема. Дуже часто забивались убиральні другого будинку. Тоді консьєржка з восьмого номера, матінка Сезанн, брала пропихача, і я дививсь, як вона орудує ним, наче шпагою. За таких-от обставин ми, зрештою, познайомились. «Бувши вами, — порадила вона, — я потихеньку стала б вичищати жінок, які завагітніли. Тут навколо не бракує жінок, котрі тямлять тішитися життям. їх стільки, що й повірити важко! Та їм і не треба кращого — щоб ви тільки взялися! Повірте, я знаю, що кажу! Це краще, ніж лікувати варикози в робітниць… Та й грошики завжди будуть».

Матінці Сезанн була властива велика суто аристократична зневага, що взялася невідомо звідки, до всіх, хто працює.

— Пожильці — як ті в'язні: заспокояться тільки тоді, коли допечуть до живого кожного. То їм убиральні забиваються… то газ пропускає… То їм листи хтось розпечатує! І завжди сварка! Які ж вони набридливі й нестерпні! Знайшовся навіть такий, що плюнув мені в конверт із комірним… Чи ви бачили де таке?

Навіть пробиваючи туалети, матінка Сезанн часто знесилено опускала руки, так їй бувало важко. «Не знаю, що вони кидають туди, але ні в якому разі не можна, щоб воно засохло! Я вже знаю… Вони завжди кажуть занадто пізно! Мабуть, зумисне. Там, де я була минулого разу, так затвердло, що довелося й трубу відкрутити! Не знаю, чим вони так запихаються! Я навіть здумати не годна!»

Мені, напевне, було б дуже важко звикнути до думки, що цього разу вже не Робінзон довів мене до такого стану. Попервах я майже не зважав на свою неміч. Я й далі спроквола теліпався від хворого до хворого, але став іще неспокійніший, мене, як у Нью-Йорку, проймала дедалі більша тривога, я знову спав гірше, ніж звичайно.

Нова зустріч із Робінзоном стала б для мене справжнісіньким ударом, на саму думку про це я ставав немов хворий.

Робінзонова пика, що завжди віщувала нові страждання, поставала переді мною моторошним нічним привиддям, від якого я вже стільки років не мав сили звільнитися. Я знову став жертвою марень.

Робінзон оселився десь тут ще раніше за мене. Бачу, я з ним ніколи не розстануся. Він, звичайно, вже шукає мене. Я, звісно, не пробував дізнатися, де він… Робінзон, безперечно, таки з'явиться і знову присилує мене перейматися його справами. Крім того, навіть тепер я всякчас повертався думкою до його клятої подобизни. Та й люди, яких я бачив крізь вікно і які, здавалося, безневинно походжають по вулиці, розмовляють у закутках воріт і труться одне об одного, навертали мене на думку про Робінзона. Я знав, чого шукають і що ховають ці нібито безневинні люди. Через давні жалі, нові нещастя й нову незбагненну ненависть вони прагнуть убивати своїх ближніх і занапащати себе, — звичайно, не одним смертельним ударом, а малими й нечутними, як чинив Робінзон; убивати все, що їм трапиться, якщо вже немає справжньої жорстокої війни, коли вбивства коять набагато швидше, ніж звичайно.

Я вже навіть не зважувався виходити з квартири, щоб не здибати де-небудь Робінзона. Тепер мене треба було гукати двічі або й тричі, поки я надумаюсь відповісти на виклик хворого. Тож здебільшого, коли я нарешті прибував до хворого, виявлялося, що вже послано по іншого лікаря. У мене в голові запанувало таке саме безладдя, як і в моєму житті. Якось мене викликали на вулицю Сен-Венсан, де раніше я був тільки раз, до людей, що жили на четвертому поверсі будинку номер дванадцять. За мною навіть автомобілем приїхали. Діда я впізнав одразу: розмовляв він пошепки й дуже старанно витирав ноги об килимок. Несміливий, сивий, згорблений, він просив, аби я чимдуж оглянув його онука.

Я добре пам'ятав і його доньку, ще одну веселуху, вже зів'ялу, але дебелу й мовчазну, що раз у раз поверталася до батьків, аби їй зробили ще один аборт. Батько-мати нітрохи не дорікали їй за те. Вони тільки прагнули, щоб вона нарешті таки вийшла заміж, тим паче, що в неї вже був дворічний хлопчик, який жив у дідуся з бабусею.

Хлопчик ні з того ні з сього захворів, а коли він хворів, дідусь, бабуся, мати разом пускалися в плач, заводили, мов несамовиті, надто через те, що хлопчик не має законного батька. Саме в такі хвилини їх усіх найдужче пригнічували родинні негаразди. Адже дідусь і бабуся вірили, хоч, певне, й не признавалися в цьому, що в нешлюбних дітей тендітніше здоров'я і вони куди частіше хворіють, ніж решта дітлахів.

Зрештою, батько чи принаймні той чоловік, котрого вважали за батька, добре вчинив, коли покинув їх назавжди. Бідоласі стільки товкли про шлюб, що йому кінець кінцем усе остогидло. Напевне, якщо й досі тікає, він тепер далеченько. Ніхто не розумів, чому він зник так раптово, надто сама донька, бо злягався він з нею залюбки.

Тож коли той зальотник утік, усі троє аж хухали на дитину й плакали над нею. Мати, як казала сама, віддала тому чоловікові «тіло і душу». Сталося те, що сталося, і, на її думку, цього досить, щоб усе пояснити. Малий вийшов з тіла матері, зразу ж полишивши їй на боках чимало складок. Розум задовольняється фразами, тіло натомість не таке, йому важче, йому потрібні м'язи. Тіло завжди правдиве, тим-то, як дивитися на нього, ми відчуваємо сум та огиду. Я, правда, вкрай мало бачив випадків, щоб жінка, породивши дитину, одним махом утрачала так багато молодости. Цій матері, так би мовити, не лишилося більш нічого, крім сентиментів і душі. Вона вже нікого не приваблювала.

До того, як таємно народився цей малюк, родина жила в «кварталі черниць», і то дуже багато років. Якщо ж вона вибралась у добровільне вигнання в Рансі, то не задля власної втіхи, а щоб заховатися, пірнути в забуття, зникнути всім гуртом.

Відколи було годі приховати ту вагітність від сусідів, старі постановили виїхати зі свого паризького кварталу, щоб уникнути пересудів. Почесний переїзд.

А в Рансі на думку сусідів можна не зважати, крім того, тут їх ніхто не знав, а муніципальна влада цієї округи провадила вочевидь негідну, по щирості, суто анархістьку політику, і про неї вже говорили в усій Франції, — політику сприяння всіляким забродам. Тож серед зневажених суспільством на людський осуд не зважають.

Родина одразу ж була покарана, урвалися всі зв'язки з родичами та колишніми друзями. Справжнісінька драма. Нам уже нема чого втрачати, як казали вони самі. Стали немов декласовані. Коли хочеш, щоб на тебе не зважали, селися серед простолюду.

Старі батько-мати нікому нічим не дорікали. Насилу спромагаючись на млявий, нездалий бунт, вони тільки намагались уявити, як упилася б Доля, якби з нею самою сталася така прикра оказія.

Донька, живучи в Рансі, мала єдину, проте дуже вартісну втіху: тепер вона не криючись могла розповідати геть кожному про «свою нову відповідальність». Коханець, покинувши молоду жінку, пробудив у її схильній до героїзму й незвичайности душі сильні материнські почуття. Впевнившись, що до самого с кону її доля вже ніколи не стане такою, як у більшості жінок її класу й суспільного становища, і що завжди можна покликатися на роман, який збаламутив їй життя в першому ж коханні, вона з великою лагідністю призвичаїлась до тяжкого лиха, що судилося їй; отже, життєві негаразди, хоч які драматичні, таки прислужилися. Непутяща дівчина стала доброю матір'ю.