Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Стара затято боронилася від усього, що діялось поза стінами її хатки, відкидала й усі спроби родичів заприязнитися й примиритись із нею. Вона була певна: тільки-но відчинить двері — ворожі сили ринуться усередину, захоплять її, і тоді все скінчиться нараз і навіки.

— Теперечки ви хитрі! — горлала бабця. — Повитріщали баньки, пащі пороззявляли аж до гузна, аби брехати… Отакі ви всі…

Бабця говорила голосно, так, як звикла розмовляти в Парижі на Там-пльському ринку, де замолоду продавала з матір'ю всіляке лахміття… Вона прийшла з часів, коли проста людина ще не вміла спостерігати плин часу й людського віку.

— Якщо ти не даєш мені мої гроші, я піду на роботу! — кричала стара до невістки. — Ти мене чуєш, гнидо? Я піду на роботу!

— Мамо, таж ви тепер немічні!

— Верзи, верзи! Спробуй зайди до мене — я тобі зразу покажу, яка я немічна!

І бабцю знову залишали в її фортеці боронитися від світу. Проте Анруї будь-що прагнули показати матір мені, задля цього мене й запрошували, а щоб вона нас упустила до себе, потрібно було вдатися до неабияких хитрощів. Крім того, я, признаюся, не дуже ясно розумів, чого хочуть від мене. Це консьєржка, Беберова тітка, наговорила їм, ніби я добрий, ласкавий, люб'язний лікар… Вони хотіли дізнатися, чи не зможу я заспокоїти стару якимись ліками. А по суті, ще дужче прагнули (надто бабина невістка), щоб я запроторив свекруху до психіатричної клініки. Ми з півгодини стукали в її двері, й бабця, зрештою, рвучко їх розчинила, я побачив її просто перед собою. Очі в старої були почервонілі, але весело вигравали над сухими землистими щоками. Ці очі приковували увагу й змушували забувати про все інше, несамохіть причаровували й тішили, мовби й досі зберігали в собі молодість.

Ті веселі очі ожвавили довкілля, молодою ясною радістю осяяли темряву, випромінюючи лагідне завзяття, вже невластиве нам; досі деренчливий голос став веселий, слова стрибали й дотепно витанцьовували, кружляли втішним вихором, — цього досягають люди в ті щасливі часи, коли ще не втратили звички навперемінку й цілком невимушено говорити й співати, скидаючись на дурників, соромливців чи хворих.

Літа обгорнули її, немов крону старого дерева, молодою веселою порістю.

Бабця Анруй мала веселу вдачу — хоч і сердита й покрита лепом, але весела. Сутінки, в яких вона животіла понад двадцять років, нітрохи не згнітили їй душу. Навпаки, бабця скулилася, боронячись тільки від зовнішнього світу, неначе холод, усілякі страхіття й смерть мали прийти до неї тільки ззовні й аж ніяк не зсередини. Вона, здається, не боялася жодної внутрішньої небезпеки, була абсолютно певна свого розуму як незаперечного й усім зрозумілого, даного споконвіку дару.

А скільки я сам попобігав, дошукуючи розуму: навколо цілого світу!

«Божевільна», — казали про неї, бо, мовляв, стара. Просто вона не виходила зі своєї криївки по кілька років — більш нічого! Напевне, мала нате свої міркування. Бабця нічого не хотіла втрачати… просто не казала нам, що життя її більше не надихає.

Невістка таки висунула ідею запакувати стару до психушки. «Докторе, як, по-вашому, вона божевільна? Ну ніяк не можна витягти її з хати. Якби хоч вряди-годи виходила, їй було б тільки краще! Мамо, вам було б тільки краще! Не кажіть „ні“. Вам буде краще, це правда!» Коли бабцю отак припрошували, вона, неприступна, затята, дика, тільки крутила головою…

— Не хоче, щоб про неї дбали. їй більше до вподоби гидити по кутках. У хаті холодно, а вона й вогню не запалює. Це ж неможлива річ — і далі залишатись отут. Еге ж, докторе, хіба тут можна жити?

Я вдав, ніби нічого не розумію. Анруй стояв увесь час у будинку біля грубки, він волів не знати, що там снується поміж його матір'ю, дружиною та мною.

Стара несподівано розходилася:

— Віддайте мені все моє, і тоді я виберуся звідси! Маю на що жити! Ви вже ніколи про мене не почуєте! За мною і слід западе!

— Маєте на що жити? Мамо, та ви не проживете за свої три тисячі франків річно! Життя ого як подорожчало, відколи ви востаннє виходили! Докторе, хіба їй не краще було б у черниць, як ми й радимо? Вони б так дбали про неї… Черниці добрі…

Така перспектива перелякала стару.

— У черниць?!.. У черниць?! — відрубала вона відразу. — Я нізащо не піду до черниць! Я й до церкви ніколи не ходила! Якщо, як ви кажете, в мене мало грошей, — гаразд, піду працювати!