Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Стара лишила мене призвичаюватись до коридорної сутіні, до запаху смаженої цибулі, до шпалер із безглуздими квітами, до свого здушеного голосу. Нарешті, ойкаючи, затинаючись, щось бурмочучи, підвела мене до доньки, що, знесилена, майже непритомна, простерлася на ліжку. Я хотів оглянути її, але вона втратила стільки крові, там була така каша, що я нічого не побачив у її вагіні. Самі кров'яні згустки. Між ногами в неї булькало, як колись на війні з шиї полковника, якому відірвало голову. Я лише вставив великого тампона й накрив дівчину простирадлом.

Мати ні на що не дивилась і слухала тільки себе. «Докторе, я помру! — лементувала вона. — Яка ганьба!» Я навіть не пробував розрадити її, не знав, що мені діяти. У сусідній кімнатці, що правила за їдальню, з кутка в куток ходив батько. Він, здається, теж був ще не готовий до такої ситуації. Можливо, чекав, поки з'ясується що-небуць, перше ніж шукати порятунку. Був, так би мовити, ні в сих, ні в тих. Люди йдуть від однієї комедії до іншої. А в проміжку п'єсу ще не поставлено, вони не добачають ні її загальних контурів, ні своєї ролі й тому зупиняються, опустивши руки, перед подіями; тоді інстинкти складені, мов парасольки, люди обм'якають, розгублюються, змушені спиратися тільки на себе, тобто на порожнечу. Вівці, які не знають, куди ступити.

Проте мати взяла собі головну роль у сцені між донькою і мною. Нехай завалюється театр — їй начхати, головне, аби все, як на неї, було добре, пристойно, гарно.

А от я мав розвіяти ті несвітські сценічні чари. Пішов на ризик і порадив негайно завезти дівчину до лікарні, потрібна термінова операція.

Ой лишенько! Я дав їй нагоду висловити найблискучішу репліку, чогось кращого вона й не чекала.

— Яка ганьба! Лікарня! Докторе, яка це ганьба для нас! Щоб аж до такого докотитись! Куди вже далі!

Ну що ти їй скажеш? Я сів і слухав, як іще несамовитіше заборсалась мати, тонучи в безглуздих жалісливих балачках. Завелика приниженість, завелика сором'язливість завжди призводять до непоправної інертности. Світ заважкий для тебе. Тим гірше. Поки жінка репетувала, закликаючи чорта і Господа, провіщаючи лихо, я похнюпив носа і, пригнічений, побачив, як під ліжком дівчини зібралась калюжка крові, невеличкий струмочок повільно потягся вздовж стіни до дверей. З матраца раз у раз спадала краплина крові. Кап! Кап! Серветки між ногами просочилися кров'ю. Для годиться я несміливо запитав, чи вже вийшла вся плацента. Бліді, з синюватими пальцями руки дівчини безсило звисали обабіч ліжка. Мені знову відповіла мати, ще раз затопивши кімнату огидним скиглінням. Але я, зрештою, уже не мав сили діяти.

Мені віддавна так допікали мої невдачі, я так кепсько спав, що взагалі не переймався долею дівчини, мені було байдуже, що станеться з нею. В голові снувалося тільки те, що цю крикливу матір краще слухати не стоячи, а сидячи. Коли ти в розпачі, тебе інколи може трохи втішити навіть найменша дрібниця. Та й яких зусиль довелося б докласти, аби урвати цю знетямлену жінку саме тоді, коли вона «вже не знає, як урятувати честь родини»! Яка роль! І яка гра, скільки лементу! З досвіду я вже знав, що вона галасує отак після кожного аборту і щоразу її пориває до все більшої досконалости! Сьогодні, здається, вона старалася з подвійною силою.

І вона, думав я, дивлячись на матір, теж, напевне, була колись тілиста й гарна, проте, на відміну від доньки, чия природжена довершена звабливість становила справжнє природне диво, забагато плескала язиком, розтринькувала енергію, пишалася. Ці речі й досі вивчено набагато гірше, ніж вони заслуговують. Мати здогадувалась про тваринну перевагу доньки й відчувала до неї інстинктивні ревнощі, бо донька була спроможна невтомно злягатись і досягати безмежних глибин утіхи.

Принаймні від театрального боку цього лиха мати була в захваті. Жалібними скаргами вона заповнила наш вузенький світ, і всі ми, розгубившись, не знали за що братися. Годі навіть думати про те, щоб її вивести з кімнати. А годилося б спробувати. Треба діяти. Бо це, як кажуть, мій обов'язок. Але ж як добре сидіти й не вставати!

У цій квартирі було трохи веселіше, ніж в Анруїв, така сама неоковирність, зате більше затишку. Я розімлів. Не відчувалося тієї лиховісности, що там, тільки звичайна ницість.

Прибитий утомою, я став розглядатися по кімнаті. Повно всіляких дрібничок, що їх ніколи не бракує в родинних кубельцях, надто полиця над коминком з оксамитними рожевими дзвіночками, яких уже не видно в крамницях, порцеляновий неаполітанець і столик для шитва з перекривленим дзеркалом: мабуть, тітка з провінції мала їх аж два. Я навіть не сказав матері, що під доньчиним ліжком уже калюжа крові, куди невпинно падають червоні краплини, — вона б іще дужче закричала і знову не слухала б мене. Вона знай скаржилась та обурювалась. Одержима.

Я мовчав і став дивитись у вікно, бачив, як м'які вечорові сутінки затоплюють вулицю, кам'яницю за кам'яницею; спершу найнижчі, потім вищі і нарешті найвищі розчинились у пітьмі, згодом зникли й люди, що дедалі млявіше сновигали поміж будівель: роздвоєні, заклопотані, непевні, вони хилились від тротуару до тротуару і щезали у темряві.

Ще далі, ген за бастіонами, нитки і рядочки ліхтарів, розпорошених, наче цвяхи, по всьому обширу темряви, здається, накидали на місто пелену забуття; а он миготять червоні вогники, підморгують зелені, стоять незліченні кораблі, ціла ескадра, що припливли звідусіль і тепер тремтливо чекають, поки розчахнеться велична брама ночі.

Якби мати бодай на хвилинку звела дух або просто помовчала, можна було б принаймні піддатися настрою і зректись геть усього, спробувати забути, що треба жити. Але вона цькувала мене без угаву.

— Докторе, а що, як їй поставити клістир? Що ви на це скажете? — Я не сказав ні «так», ні «ні», але, оскільки мені дісталося слово, ще раз порадив негайно завезти дівчину до лікарні. У відповідь нові зойки, ще пронизливіші, дошкульніші, гидкіші. Нічого не вдієш.

Я повільно, м'яко ступив до дверей. Тепер від ліжка нас відділяла темрява. Я майже не бачив дівочої руки на простирадлі, така вона стала біла. Повернувся і намацав пульс, куди тонший і слабший, ніж спочатку. Долинав тяжкий судомний віддих. Я й далі чув, як кров капає на паркет, здавалося, немов годинник цокав дедалі повільніше та глухіше. Нічого не вдієш. Мати випередила мене, загородивши двері.

— Докторе, пообіцяйте мені, — благала вона занепокоєно, — що нічого нікому не розкажете. Присягніть мені, — молила бідолаха.

Я пообіцяв усе, чого вона хотіла. Простяг руку. Там було двадцять франків. Вона спроквола зачинила за мною двері.

Унизу вже чекала Беберова тітка, цікава дізнатися, що сталося. «Що, не краще?» — запитала вона. Я збагнув, що консьєржка вже півгодини стерегла мене тут, унизу, щоб дістати свої звичайні комісійні: два франки. Щоб я часом не вислизнув. «А в Анруїв усе гаразд?» — випитувала вона далі, сподіваючись і тут винагороди. «Мені не платили», — відповів я. Це теж була правда. Наготовлена тітчина усмішка щезла, вона скривилась, вочевидь не повіривши мені.