Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Отож ліпше вийти на вулицю, скоїти бодай це невеличке самогубство. Кожен має свої спроможності, свої методи, які допомагають заснути й напхати черево. Треба заснути, щоб і завтра я мав досить сили й заробив собі шматок хліба. Набратися духу — ось що треба, аби завтра знайти роботу, а тим часом поринути в сонне небуття. Не думайте, ніби легко заснути, коли сумніваєшся в усьому, коли навколо так багато страху.

Я одягся й насилу доплентався до ліфта, хоч голова й паморочилась. Мені знову довелося пройти вестибюлем повз іншу низку жінок, повз інші чарівні загадки з такими звабливими ногами, з такими витонченими й холодними обличчями. Це, зрештою, богині, — богині, які віддаються людям. Можна було б спробувати заговорити до них, але я боявся, що мене заарештують. Зайві ускладнення. Майже всі бажання голодранців карають в'язницею. Гаразд, мене знову прийняла вулиця. Юрба була вже не та, що недавно. Люди, які сунули вздовж тротуарів, немов посміливішали, здається, їм пощастило дістатись у краї, не такі безживні, — в краї вечірніх розваг.

Люди прямували до світла, що мигтіло попереду серед ночі, до барвистих зміїв, які звивались над головами. З бічних вуличок хлюпали нові й нові хвилі перехожих. Скільки ж доларів, думав я, пішло в цієї юрби на такі дрібниці, як носові хусточки й шовкові панчохи! Або на сигарети! Ти ба, можна й гуляти серед цієї грошви і це не додасть тобі ані цента навіть на те, щоб поїсти! Аж розпач бере, коли думаєш, як багато можна одним і не можна іншим; люди — немов будинки, що ніколи не зблизяться.

Я йшов за течією й підступив до світляних спалахів — кінотеатру, потім до другого поряд з ним, до третього, а далі тягнулась ціла низка. Біля кожного кінотеатру ми втрачали чималенькі гурти людей. Я вибрав той, де на афішах вабили жінки в спідній білизні, і то з якими стегнами! Панове! Дебелими! Пухкими! Вимальованими! А вгорі маленькі голівки, що тільки увиразнювали контраст: витончені, тендітні, наведені самим олівцем, — куди тій ретуші! — довершені, ні вади, ні ґанджу. Довершені, запевняю вас, і гарненькі, а проте з твердими й виразними рисами. Одне слово, найнебезпечніше з того, що відкриває нам життя, справжнє безумство краси, нескромність у неперевершеній, божественній і глибокій гармонії.

У залі було добре, затишно й тепло. Лунали звуки присадкуватого електроорґана — ніжні, як у соборі, гарячі, ніби жіночі стегна. Тож не втрачено ні хвилини. Я занурювавсь у лагідну атмосферу ласкавого прощення. Світ, здавалося, нарешті почав навертатись до поблажливости. Вже, може, й навернувся.

Потім серед ночі постали мрії, спалахуючи дивом у миготливому світі. Не все, що діялось на екрані, було живе і оформлене, там залишалося багато неясних, невидних місць — для злидарів, для мрій і для смерти. Треба нахапатися мрій, аби мати силу для життя, що чекає на вулиці, за дверима кінотеатру, мати силу ще кілька днів терпіти жорстокість людей і світу. З-поміж мрій вибирають ті, які найкраще зігрівають душу. Сказати правду, мене вабили непристойності. Тут нема чим пишатися, кожен бере від дива те, що подужає нести. Блондинка з гарними груденятами й незабутніми плечима гадала, ніби найкраще — розірвати екранну тишу пісенькою про свою самотність. Що ж, ми б і плакали разом з нею.

Так ось воно — справжнє добро! Яке завзяття виповнює тепер душу! Я набрався духу, відчув, що принаймні два дні не піддамся страхові. Я навіть не чекав, поки знову запалять світло. Ковтнувши дозу чудових душевних марень, я був готовий рішуче підступитися до сну.

У готелі я привітав швейцара, але він знехтував мою щирість, не сказав мені: «На добраніч», як заведено в нас, хоча тепер мені начхати і на швейцара, і на його зневагу. Людині досить інтенсивного внутрішнього життя, щоб розтопити кригу, яка намерзала двадцять років. Так-то.

Скоро лиш я заплющив очі, до кімнати ввійшла блондинка з кіно і вже тільки мені самому наспівувала свою журну мелодію. Я, так би мовити, став допомагати їй приспати себе і успішно впорався з цим завданням… Я вже не був самотнім. Заснути самому — неможлива річ.

В Америці, аби ощадити на харчах, можна купувати гарячі булочки з сосискою всередині, і це дуже вигідно, вони недорогі і їх продають на кожному розі. Мене нітрохи не бентежив цей убогий харч у злиденних кварталах, зате по-справжньому допікала думка, що я вже ніколи не побачу отих вродливиць для багатіїв. То чи варто в такому разі їсти?

У готелі, ступаючи м'яким килимом, я знову міг прикидатись, ніби когось шукаю серед найгарніших жінок у вестибюлі, і потрохи набирався духу в притаманній їм атмосфері двозначности. Збагатившись досвідом, я зрештою був змушений визнати, що галерники з «Інфанти Комбіти» не помилились: як на голодранця, мої вподобання несерйозні. І якщо вони лаяли мене, то задля мого добра.

А втім, сміливість не верталася до мене. Я, звичайно, то тут, то там ковтав нові дози кіно, але набутого завзяття вистачало на одну або дві прогулянки. Не більше. В Африці я, звісно, пережив тяжкі хвилини самотносте, але самотність в американському мурашнику гнітила ще дужче.

Я й далі боявся опинитись на краю прірви, лишитися, власне, без жодної поважної причини, яка виправдовувала б моє існування. Тепер я постав перед безперечним фактом своєї нікчемносте. Тут, у середовищі, такому несхожому на те, де я жив зі своїми жалюгідними звичками, я мов розсипався на порох. Одне слово, здавалося, ніби я вже не існую. Я з'ясував: коли ніхто зі мною не говорить про щось близьке і знайоме, мені вже ніщо не заважає провалюватись у безмір нездоланної нудьги, наближатися, хоч і поволі, до страшної душевної катастрофи. Яка гидота!

Я нудився, навіть знаючи, що завтра мені доведеться викласти свій останній долар. І то так глибоко й тяжко, що навіть думати не хотів, як можна собі зарадити. Ми, зрештою, пусті від природи, і насправді тільки розваги утримують нас від смерте. Я, скажімо, з відчайдушною затятістю чіплявся за кіно.

Виходячи з тоскних готельних сутінків, я кілька разів спробував обійти найближчі центральні вулиці з їхнім пісним карнавалом запаморочливих будинків. Перед неозорими фасадами, зухвалим, безмежним одноманітнім бруківок, цеглин та прогонів моя втома ще глибшала, і всюди я натикався на торгівлю й комерцію — отой сифіліс світу, що всюди розхлюпує отруйну гниль рекламних обіцянок. Мільйонолика плутана брехня.

А понад річкою я бачив інші вулиці, багато вулиць, проте звичайних: ставши на тротуарі навпроти якогось будинку, я міг би, не сходячи з місця, розбити всі його шибки.

У тих кварталах панував незнищенний сморід, там завжди щось смажили, а крамниці через крадіжки навіть не виставляли товарів. Усе нагадувало мені околиці мого шпиталю у Вільжуєфі, тут теж на тротуарах бавились кривоногі дітлахи з набряклими колінами і грали катеринки. Я, звичайно, лишився б з тими людьми, але вони, й самі злидарі, тим паче не годували б мене, я вже надивився на них, з мене досить, їхня крайня нужда відлякувала мене. Кінець кінцем я повертався до центру міста. «Паскудо! — казав я тоді собі. — Насправді ти не маєш гідности!» Відколи вже бракує сміливости раз і назавжди покласти край своїм плаксивим наріканням, слід зректися бажання пізнавати себе щодня трохи краще.

Уздовж берега Гудзону до центру міста тягся старий, обшарпаний трамвай, що здригався всіма колесами і хистким корпусом. Увесь маршрут він долав за годину з гаком. Його пасажири терпляче виконували складний ритуал оплата через своєрідний млинок на каву, що заковтував гроші біля самих дверей. Цю процедуру спостерігав контролер, одягнений, як і наші, в мундир «полоненого балканського вояка».

Нарешті, втомлений, я виходив, скінчивши своє ходіння в народ, і знову проминав невичерпний подвійний ряд краси у вестибюлі танталових мук, ішов і кілька разів вертався, й щоразу витав у мріях та повнився жадань.

Я дійшов таких злиднів, що вже й не наважувався сягнути рукою до кишені й подивитися, скільки в мене грошей насправді. «Хоч би Лола не вибралась кудись, — думав я. — А втім, чи захоче вона мене бачити? Чи позичу я в неї для початку бодай півсотні або сотню доларів?..» Я вагався, відчував, що не маю тієї сміливосте, яку мав би, добре поївши та виспавшись. А якщо у цій першій спробі мені пощастить роздобути гроші, я одразу подамся шукати Робінзона — як бодай трохи наберуся сили. О, Робінзон не такий, то зовсім інша людина! Йому принаймні не бракує рішучосте! То справжній сміливець! Він напевне знає всілякі хитрощі й махінації, які можуть придатися в Америці! Він, мабуть, знає секрет, як набути певности і спокою, що їх так мені бракувало…