Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Лолин негр зненацька затрусився. Спілкування збадьорило його. Новий мій приятель, він дививсь, як я запихаюсь тістечками й допадаюся до сигар. А потім з величезною обережністю витяг із шухляди важку кулю свинцевої барви.

— Бомба! — несамовито вигукнув негр. Я відсахнувся. — Свобода! Свобода! — загорлав він радісно.

Згодом поклав кулю назад і знову неперевершено плюнув на підлогу. Яке піднесення! Негр упивався радістю. Його сміх передався й мені, мене аж на кольки брало. На один вибрик більше або менше, казав я собі, — яка різниця? Коли Лола нарешті повернулася, ми обидва, повиті димом, сиділи в салоні й качалися з реготу. Вона вдала, ніби нічого не бачить.

Неф чимдуж забрався на кухню, а Лола повела мене до своєї кімнати. Я побачив, що вона сумна, бліда і дрижить усім тілом. Куди вона ходила? Швидко западав вечір. Це була година, коли американці розгублюються, бо життя навколо них вібрує вже уповільнено. В гаражі одне авто на двох. На мить запанувала напівдовіра: слід поспішити і скористатися з неї. Лола, збираючись, напалася на мене з запитаннями, але тон, яким вона розпитувала про моє життя в Європі, страшенно дратував мене.

Лола навіть не крилася з думкою, ніби від мене можна сподіватись усякої мерзоти. Ця гіпотеза не зачіпала мене, тільки трохи бентежила. Лола, звичайно, здогадувалась, що я прийшов до неї по гроші, і саме тому між нами виникла цілком природна ворожість. Від таких почуттів недалеко й до лиха. Точилася банальна, млява розмова, і я просто зі шкури пнувся, щоб ми не розсварились остаточно. Лола запитала мимохідь і про мої генітальні походеньки, чи під час своїх мандрів я не залишив десь малої дитини, яку вона могла б усиновити. Дивні думки лізуть їй у голову. Всиновлення — її улюблена цяцька. Вона гадала, що такий невдаха, як я, напевне позалишав невідоме потомство мало не в кожній країні. Вона заможна, призналася мені Лола, і гине через те, що не може присвятити себе маленькій дитині. Вона поперечитувала всі книжки з виховання дітей, а надто ті, що ронили сльозу за радощами материнства, — такі, що, коли засвоїти їх до решти, назавжди відберуть охоту злягатися. Кожній чесноті — своя гидомирна література.

З огляду на виняткове Лолине бажання пожертвувати собою задля «маленької істоти», мені вочевидь не поталанило. Адже я міг запропонувати їй тільки свою, вже велику істоту, яка, на її думку, гидка і мерзенна. Тож на успіх можуть претендувати тільки добре подані нещастя власне, заздалегідь створені уявою. Розмова завмирала. «Фердінане, — озвалась вона нарешті, — годі вже нам балакати, краще я повезу тебе на інший край Нью-Йорка, ми провідаємо мого малого підопічного, я залюбки ним піклуюся, проте його мати допікає мені до живих печінок..» Дивна тоді була хвилина. По дорозі в машині ми розмовляли про її негра-терориста.

— Він тобі показував бомби? — запитала Лола. Я кивнув, що зазнав і такого випробування. — Знаєш, Фердінане, цей маніяк нікому не загрожує. Ті бомби він заряджає моїми старими рахунками. А колись у Чикаго він таки добре погуляв… Тоді він був членом грізного таємного товариства, що боролося за визволення негрів. З його розповідей я знаю, які то страшні люди… Влада зрештою розігнала банду, але в мого негра й досі збереглася любов до бомб. Він ніколи не наладовує їх порохом. Йому вистачає власної уяви. По суті, це справжній митець. Він ніколи не перестане робити революцію, але я бережу його, це чудовий слуга! Він може геть усе і, мабуть, набагато чесніший затих, що революції не роблять…

Згодом Лола знову повернулася до манії всиновлення.

— А все-таки жаль, Фердінане, що в тебе немає десь доньки. Твоє мрійництво дуже пасувало б жінці, а от чоловікові воно без потреби…

Дощ мов поясом стягував ніч навколо нашого авто, що ковзало довгою смужкою гладенького бетону. Все було вороже й холодне, навіть Лолина рука, яку я, проте, міцно стискав своєю. Нас розділяло геть усе. Ми під'їхали до будинку, що вельми відрізнявся від Лолиного. В квартирі на другому поверсі нас чекали невисокий хлопчик років десяти і його мати. Меблі в кімнатах претендували на стиль Людовіка XV, всюди тхнуло недавно спожитою вечерею. Хлопчик сів Лолі на коліна й досить ніжно поцілував її. Як на мене, мати теж підлещувалась до Лоли, тож я й забрав її до сусідньої кімнати, поки Лола наговориться з малим.

Коли ми повернулись, хлопчик показував Лолі танцювальні па, засвоєні на уроках у консерваторії.

— Йому треба ще кілька додаткових уроків, — виснувала Лола, — і я, певне, зможу представити його своїй подружці Вірі з театру «Ґлоуб». Може, в хлопчика ще велике майбутнє!

Після такого ласкавого заохочення мати зі щасливими сльозами заходилася дякувати Лолі. Водночас узяла від неї тоненьку пачку зелених доларів і поклала їх за корсаж, немов листа від коханця.

— Цей малюк мені дуже подобається, — сказала Лола, коли ми знову вийшли на вулицю, — але доводиться підтримувати не тільки сина, а й матір, а я не люблю надто вже хитрих матерів. До того ж малюк дуже розбещений… Я прагну не простої прив'язаности, мені хочеться зазнати справжніх материнських почуттів… Фердінане, та розумієш мене?..

Щоб натоптати кендюх, я завжди розумів усе, чого вимагали від мене, але це вже не розум, а каучук.

Лола ніяк не могла розстатися зі своїм прагненням чистоти. Коли ми пройшли дві або три вулиці, вона запитала, де я спатиму цього вечора, і ступила тротуаром разом зі мною ще кілька кроків. Я відповів, що коли я тут же не знайду кількох доларів, то взагалі ніде не ночуватиму.

— Гаразд, — мовила вона, — проведи мене аж до мого будинку, я дам тобі трохи грошей, а потім іди куди завгодно.

Лола прагнула якнайшвидше залишити мене серед ночі. Все правильно. Якщо мене випихають отак у ніч, казав я собі, то, зрештою, я таки приб'юся куди-небудь. Це тішило. «Кріпися, Фердінане, — приказу вав я собі, аби піднести дух, — якщо тебе всюди виставляють за двері, ти кінець кінцем знайдеш спосіб нагнати на них, отих усіх паскуд, такого страху, що їм здасться, ніби вони вийшли на краю ночі. Саме тому вони ніколи не ходять на край ночі!»

У машині на нас обох уже війнуло холодом. Вулиці, якими ми їхали, неначе погрожували нам усім своїм мовчанням, озброєним аж до самих вершин кам'яного безмежжя, лавина, що зависла в повітрі. Місто причаїлося, це страховище, полискуючи мокрим асфальтом, готувалося до нападу. Нарешті вискнули гальма. Лола перша підступила до дверей.

— Заходь! — запросила вона. — Ходімо!