Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Гадаю, можна здійснити перепис бліх! Це сприятиме розвою цивілізації, бо перепис спирається на неоціненні статистичні матеріали! Прогресивна країна повинна знати кількість своїх бліх, класифікованих за статтю, віковими групами, роками й порою року…

— Отакої! Хлопче, годі базікати! — урвав мене начальник карантинної станції. — Тут і до вас з'являлося чимало вигадників з Європи й розповідали нам усякі небилиці, а зрештою ми бачили, що то такі самі анархісти, як і решта, навіть гірші за решту… Вони вже не вірять навіть у анархію! Годі похвалятися! Завтра вас перевіримо на іммігрантах навпроти Елліс-Айленда, де стоять душові кабіни! Мій заступник майор Місчіф доповість мені, якщо ви набрехали. Вже два місяці майор Місчіф просить у мене обліковця бліх! Підете до нього на пробу! Ідіть! А якщо збрехали, вас пожбурять у воду! Ідіть! Пильнуйтеся!

Я пішов од цього американського командира так само, як від багатьох інших командирів: показав йому спершу яйця, потім, швидко крутнувшись на півоберта — зад, й при цьому хвацько відкозиряв.

Я сподівався: цей статистичний засіб незгірше за будь-який інший наблизить мене до Нью-Йорка. Вранці Місчіф, майор, про якого йшлося, коротко пояснив мені службу; то був гладкий, пожовклий і дуже підсліпий чолов'яга у величезних темних окулярах. Він, мабуть, розпізнавав мене так, як хижі звірі розпізнають здобич, — за ходою й поставою, бо з такими окулярами, як у нього, роздивитись подробиці неможливо.

Ми дуже добре порозумілися з Місчіфом щодо роботи, й мені навіть здається, під кінець мого стажування він перейнявся до мене щирою симпатією. Не бачити одне одного — це вже добра підстава для симпатії, крім того, йому вельми сподобалось моє дивовижне вміння ловити блохи. На станції не було іншого чоловіка, щоб так спритно лапав найноровливіших, найнетерплячіших і складав їх до скриньки. Я міг сортувати їх за статтю й навіть за іммігрантами. Грандіозна робота! Хто ж, як не я, про те розкаже… Місчіф зрештою запишався моєю проворністю.

Надвечір я не чув власних пучок, бо цілісінький день душив блохи нігтями великого та вказівного пальців, а проте ще не закінчував свого завдання, бо зоставалося найважливіше: заповнити стовпчики щоденного блохометричного звіту: ось блохи з Польщі, з Югославії… з Іспанії… Лобкові воші з Криму… Коростяні кліщі з Перу… Все метке й кусливе, що подорожувало на людях у дорозі, пройшло через мої нігті. Як бачите, праця ретельна й водночас монументальна. Наші звіти йшли до Нью-Йорка в осібну контору, де стояли електричні машини для підрахунку бліх. Щодня невеличкий буксирний катер карантинної станції перетинав увесь рейд, аби зареєструвати й перевірити наші статистичні матеріали.

Так минав день по дневі, до мене потроху верталося здоров'я, але тією мірою, якою в цьому безпечному притулку я позбувався маячні та пропасниці, в душі прокидавсь нездоланний потяг до авантур і нерозважливосте. Коли в тебе лише неповних тридцять сім градусів, нормальна температура, все навколишнє видається банальним.

Я міг, звичайно, залишатися там, жити більш-менш спокійно і мати непоганий харч в офіцерській їдальні на карантинній станції, там паче, що донька майора Місчіфа, дівчина (та сама, яку я вже бачив) у пишному розквіті своїх п'ятнадцята літ, щодня після п'ятої години приходила в коротесенькій спідничці грати в теніс під вікнами нашого бюро. Якщо говорити про ноги, мені рідко доводилось бачити гарніші: трохи ніби й хлоп'ячі, а все ж куди витонченіші та зграбніші, розпукла краса молодого тіла. Справжній виклик погнатися за щастям, кричати від сподіваної радости. Молоді лейтенанти зі станції ходили за нею чередою.

На відміну від мене тим негідникам зовсім не треба було виправдовуватися працею. Моєї уваги не уникла жодна подробиця їхніх залицянь до мого маленького кумира. Дивлячись на них, я кілька разів на день бліднув з люті. Зрештою навіяв собі, що вночі, напевне, теж зміг би видати себе за моряка. Я тішився цією надією, аж раптом у суботу, на двадцять третьому тижні мого перебування в Америці, події пришвидшили плин. Приятеля-вірменина, що відвозив статистичні матеріали, зненацька підвищили, призначили обліковцем бліх на Аляску — для собак полярних дослідників.

Як на службовий успіх, просування велике, і вірменин не приховував свого захвату. Адже собаки на Алясці справді неоціненні, вони потрібні там завжди. Про собак дуже добре дбають. Натомість на іммігрантів усім начхати. їх завжди забагато.

Оскільки відтепер не було вже під рукою жодного, хто возив би до Нью-Йорка статистичні звіти, начальство з бюро не дуже й церемонилося, виганяючи мене з роботи. Місчіф, мій начальник, на прощання потис мені руку й порадив поводитись у місті розважливо і пристойно.

То була остання порада, яку дав мені цей чесний чолов'яга, і, власне, ніколи й не бачивши мене, він більше ніколи мене не побачив. Тільки-но ми вийшли на набережну, линув дощ, мов з-під ринви, до рубця змочивши мій благенький піджак і статистичні матеріали, що дедалі більше розкисали в долоні. Я, проте, дещицю зберіг, грубим жмутком запхавши їх до кишені так, аби визирали краї й надавали мені в центрі міста вигляду заклопотаної людини, яка має власні справи і, виповнившись страху та хвилювання, пішов назустріч новим пригодам.

Задерши голову вгору до безкінечних стін, я відчув висотне запаморочення навиворіт: усюди безмір до огиди однакових вікон…

Я змерз у своєму благенькому одязі й заквапився до найтемнішої розколини, яку вгледів на тому гігантському фасаді; гадав, перехожі навряд чи й помічатимуть мене, коли йтиму в їхньому гурті. Даремні тривоги, я не мав чого боятися. Обраною вулицею, таки справді найвужчою з усіх, не ширшою за великий ручай у нашій країні і з чималим шаром бруду, похмурою й мокрою, сунула вже така сила людей, дорослих і малих, що вони потягли мене за собою, наче тінь. Вони, як і я, похнюпивши носи, йшли до міста, напевне, на роботу. Злидарі є повсюди.

Немов знаючи, куди йти, я вдавав, ніби вибираю дорогу, й повернув праворуч, на яскравіше освітлену вулицю, яка називалася Бродвей. Назву вичитав з таблички. Десь високо-високо вгорі яснів білий день, літали чайки, видніли клаптики неба. Ми, проте, йшли низом у вуличному присмерку, клейкому, мов лісова сутінь, і такому сірому, що вулиця виповнювалась ним наче брудною ватою.

Вулиця, що не мала кінця, скидалася на глибоку, занедбану рану, а ми йшли, сперті стінами, від однієї муки до іншої, простували до краю, якого не бачили ніколи, до краю всіх вулиць світу.

Машини не їздили, сунули тільки люди.

То був, як мені пояснили згодом, фешенебельний квартал, квартал для золота: Мангатан. Туди заходять тільки пішки, як до церкви. Це банківське серце світу. Були, проте, й такі, що, йдучи, плювали на землю. Отже, треба тільки наважитись.

То був квартал, ущерть напханий золотом, справжнє диво, й те диво Можна було навіть чути крізь двері. Шурхотіли гроші, пан Долар незмінно ширяв у високостях, мов істинний Святий Дух, набагато дорожчий за кров.

Я таки вибрав час, аби придивитися до всього, і заходив навіть усередину для розмови зі службовцями, які стережуть святі дари. Всі вони були сумні й жили на мізерну платню.