Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Коли вірні заходять до своїх банків, не думайте, ніби вони можуть поводитись, як їм заманеться. Гай-гай! Вони звертаються до Долара, щось бурмочучи крізь вузенькі ґрати: сповідаються йому. Стишені голоси, м'яке світло, малесенькі віконечка між високих арок — оце й усе. Своїх облаток вони не ковтають, а прикладають їх до серця. Я не міг стояти там довго й захоплюватись ними. Треба було йти разом з людьми вулицею вздовж гладеньких присмеркових стін.

Вулиця зненацька поширшала, наче гірська ущелина, що скінчилась озером сяєва. Я опинився перед великою калюжею тьмяного світла, затиснутою між кам'яних страхіть. Посеред цієї галявини стояв ніби сільський будиночок, навколо розляглися злиденні моріжки.

Я запитував багатьох людей з юрби, що то за споруда перед нами, але більшість удавала, ніби не чує мене. Вони не мали зайвого часу, щоб марнувати його. Підліток, що йшов поряд, усе-таки розповів мені, що це мерія, давня пам'ятка колоніальної доби, єдина тут історична реліквія… Коло круг цієї оази перетворено на сквер із лавами і, сидячи, можна добре роздивитися мерію. Тієї миті, як я туди потрапив, там більше не було на що дивитись.

Я з годину просидів не встаючи, і тоді з тої сутіні, з похмурої розбитої юрби, що сунула й сунула вулицями, десь опівдні ринула лавина вродливих жінок.

Що за відкриття! Яка Америка! Який несказанний захват! Спогад про Лолу! її взірець не оманив мене! Це правда!

Моє пілігримство сягнуло кульмінації. Якби я водночас не страждав од невгавного апетиту, то напевне повірив би, що настала мить надприродного естетичного одкровення, попри жалюгідність мого становища, краса, безперервно відкриваючись перед очима, спонукала мене набратися трохи духу, відітхнути душею й замріятись. Зрештою мені бракувало лише бутерброда, щоб повірити в справжнє диво. Але його мені таки бракувало!

І все ж — яка звинність і грація! Яка несказанна витонченість! Які скарби гармонії! Які небезпечні відтінки! Винагорода за страшні поневіряння! Всі можливі обіцянки обличчя й тіла серед такої сили блондинок! А смагляві красуні! А тіціанівські типи! І є їх іще більше, йдуть та йдуть! Може, думав я нишком, відроджується Еллада? Отож я вчасно прибув!

Ті прегарні видива видавались мені ще божественнішими, бо, здавалось, нітрохи не помічають мого існування, не бачать, що неподалік, ось тут, на лаві, сиджу я, марний і хворий, пускаю слину від еротико-містичного захвату, а ще, признаюся, з голоду та від хіни. Якби було можна вилізти зі своєї шкури, я б тієї миті неодмінно виліз, позбувшись її назавжди. Тільки це мене стримувало.

Ті напрочуд гарненькі міські створіння могли б забрати мене з собою, мов безсловесний дух, їм досить лише махнути рукою, сказати слово — ту саму мить я всім єством подамся у світ мрії; але в них, напевне, була інша місія.

Година-дві проминули в такому зачудуванні. На щось краще я вже не сподівався.

Це, так би мовити, тельбухи. Ви бачили, як у нас по селах збиткуються з волоцюг? Беруть стару калитку й набивають її гнилими курячими тельбухами. А людина, скажу я вам, — та ж калитка, тільки набагато більша, рухлива, зажерлива, а в ній усередині — мрія.

Годилося подумати про поважні речі й не витрачати зразу мого скромного грошового припасу. Грошей я й справді мав дуже мало. Навіть не наважувавсь порахувати їх. Крім того, я б і не спромігся рахувати, бо в очах у мене двоїлось. Тільки через тканину я намацував тонку, невпевнену пачку асигнацій, що лежала в кишені біля розмоклої статистики.

Повз мене ходили й чоловіки, здебільшого молоді, з головами, що були ніби вирізьблені з рожевого дерева, з однаковими холодними очима, з незвичайно масивними щелепами. Зрештою, мабуть, їхні жінки цінували їх саме за ті щелепи. Здавалося, кожна стать іде своїм боком вулиці. Жінки дивились лише на вітрини, не можучи відцуратися приваб усіляких сумочок, шарфів, шовкової білизни, пишно виставлених у кожній вітрині, дарма що потроху. Старих серед юрби було небагато, ще менше — змішаних пар. Нікого, здається, не дивувало, що я вже кілька годин нерушно сиджу самотою на лаві й роздивляюся перехожих. І все ж певної миті поліцай, що досі, мов каламар, стирчав посеред вулиці, став підозрювати мене в нечистих задумах. Я бачив це дуже добре.

Коли тобою зацікавилася влада, найкраще чимшвидше зникнути — без жодних пояснень. «У нору!» — сказав я собі.

Праворуч від моєї лави справді видніла широка нора, просто на тротуарі, як у нас удома перед метро. Ця чималенька яма з рожевими мармуровими сходами була, як на мене, цілком підхожа. Я вже бачив, як перехожі зникають у ній, а потім знову виходять на поверхню. Отож свої потреби вони справляють у підземеллях. Я був приголомшений. Зала, де все те діялось, також полискувала мармуром. Немов справжній басейн, проте без води, — басейн заражений, виповнений лише тьмавим просіяним світлом, що спадало на чоловіків, які розстібалися серед власного смороду й, буряковіючи з натуги, видаючи варварські звуки, прилюдно справляли свої огидні потреби.

Отже, в чоловіків усе отак, без церемоній, під регіт навколишніх, що підбадьорюють й заохочують одне одного, мов гравці на футбольному полі. Відвідувачі спершу скидали піджаки, наче готуючись виконувати важкі фізичні вправи; це був своєрідний ритуал, зміна костюма перед новою роботою. Потім, розперезавшись, гикаючи й не тільки, жестикулюючи, мов навіжені, вони розсідались у фекальній каверні. Нові прибульці, збігаючи сходами з вулиці, мусили відповідати на наймерзенніші кпини, проте здавалося, ніби їм це до вподоби.

Якщо там, на тротуарі, чоловіки видавалися суворі й навіть пригнічені, то перспектива випорожнитись у галасливому товаристві мовби знімала з них напругу, веселила душу.

Закаляні двері кабінок теліпалися на одній завісі. Дехто ходив від кабінки до кабінки, аби перекинутися словом, а ті, хто чекав порожнього сідала, курили грубі сиґари й ляскали по плечі тих, хто, затявшись, наморщивши лоба і стиснувши голову руками, натужувався далі. Дехто голосно стогнав, наче поранений або породілля. Тим, хто страждав на запертя, черга погрожувала найвигадливішими тортурами.

Коли булькіт води оголошував вакансію, гамір навколо вільної кабінки гучнішав, а хто стане її новим господарем, часто вирішувала підкинута вгору монета. Газети, вмить прочитані, дарма що грубі, мов невеликі подушки, миттю зникали поміж зграї цих анусних трудяг. Через великий дим я не міг як слід роздивитися їхніх облич. А підступити ближче не наважився — через нестерпний сморід.

Той контраст, гадаю, спантеличив би кожного чужинця. Така розперезаність в інтимному, таке щире кишкове панібратство, а на вулиці такий холод і стриманість! Я був украй приголомшений.