Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Тими самими сходами я піднявся нагору, щоб спочити на вже знайомій лаві. Несподіваний бенкет травлення і вульгарности. Разюче відкриття життєрадісного фекального комунізму. Я не став розглядати всіх гнітючих і прикрих аспектів цієї пригоди. Не мав сили ні аналізувати їх, ні дошукуватись висновків. Я лише страшенно хотів спати. Яке втішне і рідкісне безумство!

Тож я знову приєднався до перехожих і пішов однією з вулиць, що виходили на майдан. Ми йшли, часто сповільнюючи ходу, бо вітрини крамниць розбивали юрбу на окремі гурти. Ось і вхід до готелю, навколо нього мало не справжній вихор. Обертові двері, щомиті викидаючи людей на тротуар, підхопили мене й затягли досередини, я опинивсь у великому вестибюлі.

Спершу я остовпів… Усе треба було вгадувати, уявляти велич споруди, врочистість її пропорцій, бо вестибюль освітлювали такі заабажурені лампи, що очі звикали до сутіні далеко не з першої хвилини.

У тому присмерку, занурившись у глибокі фотелі, сиділо багато молодих жінок, — здавалось, то коштовності в скриньках. Повсюди пильні чоловіки: цікаві й несміливі, вони мовчки походжали на певній відстані від жінок, оподаль від низки схрещених ніг, добре видних аж до чудових закрайків шовкових панчіх. Мені здалося, ніби ті дивовижні красуні чекають на щось поважне й дуже дороге. Ясно — не про мене вони думали. Тож я майже бігцем проминув довгу смугу чуттєвої спокуси.

Мало не сотня підкасаних, заголених уродливиць повмощувались у єдиному шерегу фотелів, тож я добувся до реєстраційного бюро таким замріяним, що аж заточувався, споживши, як на мій темперамент, надміру велику дозу краси і зваби.

За бюрком зализаний адміністратор мерщій запропонував мені номер. Я зголосився на найменшу кімнату. В моїй кишені тоді було, мабуть, не більше півсотні доларів, я не мав жодних ідей і ніякої певности.

Я сподівавсь, адміністратор запропонує мені таки справді найменшу комірчину Америки, бо всі рекламні щити запевняли, що серед усіх пишних готелів континенту саме цей має найбільше клієнтів.

Угорі, над головою — яке безмежжя мебльованих покоїв! А тут, поряд зі мною, у фотелях — які спокуси для безкінечних зґвалтувань! Які прірви! Які небезпеки! Невже естетичним мукам голодранця нема краю? Невже вони дошкульніші за голод? Але часу на такі муки і спокуси я не мав, меткий служник уже тицьнув мені ключа, долоня аж поважчала. Я не смів ворухнутися.

Проворний хлопчисько, вбраний як молодесенький генерал, випірнув десь із темряви і став моїм владним командиром. Зализаний тричі дзеленькнув металевим дзвоником, а мій хлопчисько засюрчав у свисток. Мене відправили, мов потяг на вокзалі. Ми рушили.

Попервах коридором, бігцем, ми сунули, чорні та рішучі, мов метро. Хлопчик був мені за проводиря. Дійшли до рогу, поворот, потім ще один. Не гаялись ніде. Далі наша траєкторія трохи вигнулась. Ідемо — це вже ліфт. Підкинуло вгору, наче поршнем. Що, приїхали? Ні, ще один коридор. Такий темний, що на стінах, здавалось, панелі з чорного дерева. Я не мав часу помацати. Малий сюрчав і ніс мою благеньку валізу. Я боявся навіть рота розкрити, збагнувши: тут не можна відставати! В темряві ми подекуди проминали червоні й зелені лампочки, що висвічували таблички. Довгі золоті смужки позначали двері. Ми вже давно пройшли номер 1800, потім 3000, а невблаганна доля й далі несла нас коридором. Безіменний, обшитий галунами малий ішов у пітьму, немов дослухаючись до інстинкту. Либонь, у цій печері його ніщо не заскочило б зненацька. Хлопців свисток трохи стишив свій жалібний тон, коли ми пройшли повз негра, а згодом і покоївку, теж негритянку. Більше ми не бачили нікого.

Намагаючись не відстати, я втратив у тих одноманітних коридорах останню дрібку впевнености, яка ще залишалась у мене після карантинної станції. Я став розтріпаний, мов моя африканська хижка під вітром і зливами літеплої води. Мене заполонив справжній потік дивних і химерних почувань. Я опинивсь на тій межі двох цивілізацій, коли починаєш борсатись у порожнечі.

Раптом хлопчина, не попередивши, крутнувсь на місці. Ми прийшли. Я пхнув двері, ось і моя кімната, великий ящик із чорного дерева. Ніде нічого, тільки на столі несміливе зелене кружальце навколо тьмяної лампи. «Директор готелю „Лаф Келвін“ засвідчує гостеві свою прихильність і повідомляє, що він, директор, особисто подбає, аби гість не нудився під час свого перебування в Нью-Йорку». Прочитавши це покладене на видноті оголошення, я відчув, як мій, здавалося, нестерпний маразм глибшає далі.

А на самоті мені стало ще гірше. Америка дратувала мене, ставила важкі запитання і, навіть у цій кімнаті, виповнювала єство гидкими передчуттями.

Стривожений, я простерся на ліжку і спробував передусім призвичаїтись до сутіні своєї комірчини. Стіна з вікном раз по раз здригалася від гуркоту: неслося повітряне метро. Напханий дрижкою потовченою плоттю, поїзд, вискочивши між двох вулиць, набоєм летів мені в обличчя, а потім з брязкотом шугав з кварталу в квартал примарного міста. Он метро замигтіло на естакаді, і вслід йому ще довго котилася луна, б'ючись об стіни будинків. І отак — сотня за годину. Настав час вечеряти, потім облягатись, а я й далі лежав у прострації.

Найдужче мене пригнічувало те скажене метро. По той бік глибочезного двору загорілось одне вікно, потім два, а за ними десятки. Інколи я навіть добачав, що діється всередині. Подружжя лягали спати. Після довгих годин біганини американці видавались не менш знесиленими, ніж французи. Жінки мали дуже повні й білі стегна — принаймні ті, яких я роздивився. Більшість чоловіків голилися перед сном, не виймаючи з рота сигари.

У ліжку вони спершу знімали окуляри, потім клали до склянки штучні щелепи і ставили те все на видноті. Я не бачив, щоб хто розмовляв: і в ліжку, і на вулиці, статі, здається, не спілкувались між собою. Люди скидались на великих покірних тварин, добре призвичаєних нудитись. Загалом тільки два подружжя, не погасивши світла, взялись до того, чого я й сподівався, але мляво. Решта жінок, чекаючи, поки чоловік поголиться, лежали і смоктали цукерки. Потім світло погасло всюди.

Сумно дивитись на людей, які лягають спати, бо добре видно, що їм до всього байдуже, що все навколо них діється без їхньої волі і вони навіть не намагаються збагнути, чому це так. їм однаково. Люди сплять казна-як, це ошукані йолопи, зачерствілі душі, байдуже, американці вони чи ні. їх ніколи не мучило сумління.

Я бачив усе дуже невиразно і тому не міг задовольнитись. Я дізнався багато, але не досить. Треба вийти на вулицю, казав я собі, вийти ще раз. Може, я натраплю на Робінзона. То було безглузде сподівання, але я вхопився за нього як за привід вийти на вулицю, тим паче, що марно перевертавсь і крутивсь на вузенькому ліжку, намагаючись бодай на хвилину склепити повіки. В таких випадках навіть мастурбація не дає ні втіхи, ні підтримки. Оце вже справжній розпач.

Найгірше, коли запитуєш себе, де взяти силу, щоб і завтра робити те, що робив учора й віддавна, бозна-відколи, де взяти силу для безглуздої метушні, для тисяч задумів, які закінчуються нічим, для нескінченних спроб вирватися за межі гнітючої необхідносте, спроб щоразу невдалих, і все це тільки на те, щоб знову пересвідчитись у неминучості долі, в тому, що кожного вечора ти скочуєшся під мури, повнячись страху перед завтрашнім днем, щораз непевнішим і гидкішим.

Можливо, це зрадливі літа, що підступають нечутно й загрожують нам ще гіршими нещастями. Вже не чуєш у серці стільки музики, щоб жити пританцьовуючи, — гай-гай! Ось на край світу серед тиші істини прийшла помирати молодість. Куди ж податися, запитую я вас, коли в тілі вже бракує безумства? Істина — це агонія, що не має кінця. Істина цього світу-смерть. Треба тільки вибрати-вмирати чи брехати. Алея ніколи не мав сили накласти на себе руки.