Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Попервах, коли ми з усієї сили намагались наслідувати Бранледора, наші патріотичні пориви були ще не дуже переконливі. Минув добрий тиждень, ато й два посилених репетицій, заки ми непомильно виробили відповідний тон.

Помітивши блискуче поліпшення морального стану хворих, наш лікар професор Бетомб, аби заохотити хворих, дав дозвіл провідувати нас — спершу тільки батькам-матерям.

Декотрі обдаровані солдати, — про таке мені розповідали, — почавши бій, відчувають сп'яніння й навіть досить сильну хіть. Я, якби лише спробував уявити собі щось подібне, мабуть, захворів би принаймні на тиждень. Я почувався такий нездатний когось убити, що, певне, було б краще, якби відмовився від такого наміру й ніколи не згадував про нього. Й не тому, ніби мені бракувало досвіду, — бо зроблено все, щоб і мені прищепити смак до вбивств, — я не мав природженого дару вбивати. Мабуть, треба було поступовіше привчати мене до війни.

Одного дня я вирішив признатися професорові Бетомбу, що мені дуже важко, і душею, й тілом, бути таким сміливим, як хотілося б і як вимагають обставини, а надто високі почуття. Трохи боявся, чи не стане він вважати мене за нахабу, за нестерпне базікало… Проте даремно. Навпаки! Професор одповів, що щасливий бачити, як я, віддавшись щирому пориву, прийшов поділитися з ним своїм клопотом.

— Бардамю, друже, вам уже ліпше! Вам просто стало ліпше! — миттю виснував він. — Бардамю, признання, яким ви так несподівано поділилися зі мною, — вкрай сприятливе свідчення, що ваш душевний стан значно покращав… Ще Водескен, скромний, але дуже проникливий дослідник занепаду моралі в солдатів імперії, 1802 року підсумував свої спостереження в трактаті, що вже став класичним, дарма що його несправедливо нехтують нинішні вчені. Зокрема, Водескен цілком точно й вірогідно описав так звані „кризи признань“, які трапляються — напрочуд сприятливий симптом — у хворих, що одужують душею… Наш великий Дюпре майже на століття пізніше описав той самий симптом, назвавши його у своїй славетній класифікації хвороб кризою „призбирування спогадів“; кризою, що, на думку цього автора, має, — звісно, якщо проводити лікування, — трохи передувати загальній руйнації вогнищ неспокою й остаточному звільненню поля свідомости. Це, зрештою, вторинний феномен, що виявляється під час психічного одужання. Крім того, Дюпре, полюбляючи образну термінологію, назвав цю кризу „визвольною діареєю думки“. До її ознак належить почуття великої ейфорії, пробудження товариськости і, до речі, сонькуватість — хворий іноді може проспати цілісінький день. І, нарешті, на останній стадії, — надмірна активність статевих функцій, тож нерідко монсна спостерігати, що в хворих, перед тим байдужих до сексу, раптом прокидається „еротичний шал“. Звідси й приказка: „Хворий не підходить, а летить до одужання“. Ось такими справді чудовими й точними словами описують успіхи реабілітації, що під ними Філібер Маржето, ще один видатний французький психіатр минулого сторіччя, розумів справді тріумфальне відновлення всієї нормальної діяльности в хворих, що одужують від страху. Щодо вас, Бардамю, я запевняю: віднині ви стали на шлях одужання. Та чи знаєте, Бардамю, що, оскільки ми дійшли такого втішного висновку, не пізніш ніж узавтра я подам у Товариство воєнної психології доповідь про фундаментальні особливості людської психіки?.. Гадаю, то буде вартісна праця. — Звичайно, професоре, я втішений…

— Отож, Бардамю, знайте, я обґрунтовую таку тезу: до війни людина зоставалась для психолога цілком незбагненною, можливості людської психіки становили загадку…

— Професоре, дозвольте мені сказати — я такої самої думки.

— Бачите, Бардамю, війна завдяки своїм незрівнянним засобам впливу на нервову систему дозволяє людському духові сягнути вершин одкровення! Цілі століття ми марно напружували думку, марно віддавались дослідницькому шалові — ці відкриття в патології зроблено нещодавно… Признаймося щиро — до сьогодні ми тільки здогадувались про емоційне й духовне багатство людини! Та тепер, завдяки війні, ми вже знаємо! Через вилом, звісно, болючий, проте такий важливий, немов науці його подарувало саме провидіння, ми проникли в глибини психіки. Вже з перших відкриттів я збагнув, у чому полягає безперечний обов'язок сучасного психолога й мораліста! Потрібно цілковито реформувати наші психологічні концепції! Ось така в мене думка, Бардамю.

— Професоре, я теж гадаю, було б добре…

— Ох, Бардамю, і ви такої думки, а я ж вам нічого не казав! Бачите, в людини добро й зло врівноважені. З одного боку, виступає егоїзм, а з другого — постає альтруїзм… У людей, що належать до еліти, переважає альтруїзм. Хіба не так? Правда ж?

— Авжеж, професоре, саме так…

— А тепер я питаю, Бардамю, яка в еліти моральна риса найвища, яка риса спонукає цих людей виявляти альтруїзм і робить його непереможним?

— Патріотизм, професоре!

— От бачите, а я ж вам нічого не казав! Бардамю, ви зрозуміли мене абсолютно правильно! Адже все так просто: патріотизм і його нерозлучна супутниця — слава!

— Атож!

— Ох! І, відзначу, наші солдатики після перших випробувань вогнем ураз спромагаються звільнитись від усіляких софізмів та теорій, а надто від софізмів самозбереження. Вони інстинктивно прагнуть негайного злиття з правдивим сенсом нашого існування — з нашою Батьківщиною. Щоб дійти такої істини, розум не тільки не потрібний, а й шкідливий! Батьківщина, як і всі найвищі істини, — це щира правда серця, народ ніколи не помиляється! Там, де несумлінний учений сходить на манівці…

— Як добре сказано, професоре! Як добре! Я немов чую античних греків і римлян!

Бетомб палко потис мені руку й майже батьківським тоном пояснив:

— Отак, Бардамю, я й розумію лікування своїх хворих — електрикою для тіла й для душі, великими дозами патріотичної етики, справжніми ін'єкціями оновчої моралі!

— Професоре, тепер я все розумію!