Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Коли ми прийшли, у військовій половині бастіону ще не було жодного пораненого, тільки санітарка. Почувши наші голоси, вона злякалась, та коли ми її де слід погладили, вже всміхалась: „А мені здавалося, ніби німці прийшли!“ — „Та ні, вони далеко!“ — відповіли ми. — „А що у вас болить?“ — „Усе, крім грішного тіла!“ — зареготав один з гармашів. Атож, дотеп був пречудовий, і санітарка оцінила його.

В тому ж бастіоні разом із нами лежали й старі, про яких дбала Громадська опіка. Для них поспіхом спорудили нові флігелі, засклені кілометрами шибок. їх, мов комах, мали тримати тут до кінця війни. На сусідніх пагорбах розкинувся цілий висип вузеньких земельних ділянок з халупами серед глинищ, біля хаток місцями росли латук та редька, на яких розкошували слимаки, вшановуючи господарів поїданням чомусь саме цієї городини.

Наш бастіон, як і всі шпиталі, був чистий кілька тижнів після відкриття, — отже, спішімо подивитись: адже в нас не тямлять нічого доглядати, це звичайнісіньке паскудство. При місячнім світлі ми абияк полягали на металеві ліжка: палати були новісінькі, ще й електрику не підвели.

Коли ми прокинулись, прийшов головний лікар, вочевидь потішений нашою присутністю, начебто щирий дядько. Лікар мав підстави для радости, бо його щойно підвищили і тепер він начепив на погони аж чотири нашивки. В лікаря були гарні очі, оксамитові й дивовижні, та й він управно користався ними, викликаючи захват чотирьох чарівних медсестричок, що, прикипівши до свого шефа очима, запобігливо звивалися перед ним. Головний лікар одразу, як, власне, й попереджав, збагнув наш моральний стан. Не церемонячись, по-панібратськи взявши одного з наших за плече й по-батьківському торсонувши, він заспокійливим голосом познайомив нас із режимом дня шпиталю й найкоротшим шляхом, що весело і якомога швидше знову поведе нас назустріч смерті.

Там, звідки з'являються подібні до головлікаря люди, мабуть, тільки й гадки, як вирядити нас на фронт. Це, напевне, їх тішить. їхні намагання — новітнє нечестя. „Франція, друзі мої, вам вірить, Франція — це жінка, найчарівніша жінка! — проголошував головний лікар. — Франція покладається на ваш героїзм. Франція стала жертвою найпідступнішої агресії! Франція має право вимагати від своїх синів справедливої помсти за кривду! Франція вимагає відновити цілість своєї території коштом навіть найтяжчих жертв. Ми, друзі мої, якнайкраще виконаємо свій лікарський обов'язок, ну а ви — виконуйте свій! Наші знання належать вам! Беріть їх! Усі засоби спрямовано на ваше лікування. Допоможіть нам і ви, виявіть усю свою добру волю! Певен, вам її не забракне! Невдовзі ви знову знайдете своє місце в окопах у товаристві фронтових побратимів! Своє священне місце! Ви боронитимете наш любий край! Хай живе Франція! Вперед!“

Атож, лікар тямив, як розмовляти з солдатами. Ми виструнчились біля ліжок і слухали його. Чорнява дівчина, одна з медсестер, які стояли позаду, страшенно розхвилювалася, навіть зронила кілька сльозинок. Товаришки заходились її втішати: „Не треба, люба… не треба… Та ж він скоро повернеться“ Найревніше втішала подругу трохи огрядна білявка. Проходячи повз нас і підтримуючи бідолашку під руку, вона пояснила: дівчина так побивається за нареченим, його недавно мобілізували до морського флоту. Палкий начальник, розгубившись, намагався вгамувати прекрасне трагічне хвилювання, породжене його короткою натхненною промовою. Він стояв перед медсестрою згнічений і збентежений. У його шляхетному, чуйному серці заворушився болісний неспокій. „Пане, якби ми знали, — шепотіла далі білява сестричка, — ми б вас попередили. Якби ви знали, як вони кохають одне одного!“ Медсестри і сам начальник почовгали з палати. Нами вони більше не переймались.

Я намагався збагнути суть промови, яку щойно виголосив перед нами лікар із прегарними очима; поміркувавши, зрозумів, що його полум'яні заклики, які мене нітрохи не розчулили, — чудовий засіб відбити будь-яку охоту вмирати. Так думали мої товариші, хоча й не відчули в тих словах ні виклику, ні образи. Вони зовсім не прагнули зрозуміти, що відбувається навколо, тільки бачили, та й то ледь-ледь: звичайне безумство світу протягом останніх місяців зросло такою мірою, аж людина вже ні в чому й ніде не має тривкої опори.

У шпиталі, як і вночі у Фландрії, нас переслідувала смерть, щоправда, тут та сама неминуча смерть погрожувала нам уже звіддалік, але, нацькована урядом, не відступала від наших жалюгідних тіл ні на мить.

Тут, звісно, на нас не кричали: до всіх зверталися лагідно й ніколи не згадували про смерть; проте наш вирок виразно читався в останніх рядках кожного паперу, який нам давали підписувати, відчувавсь у сторожкій дбайливості, з якою нас опікали: відповідальність… наручники… коротесенькі звільнення… всілякі поради… Ми відчували — нас пораховано, пронумеровано і стережено у величезному резерві тих, що завтра вже підуть на передову. Тож не дивно, що всі довкола — й цивільні, і лікарі — були не такі смутні та зажурені, як ми. Суки медсестри нітрохи не переймалися нашою долею, не замислювались над нею, — навпаки, думали тільки про те, аби жити довго, якомога довше, і, звісно, кохати, гуляти і тисячі, десятки тисяч разів злягатися. Кожне з цих янгольських створінь плекало в промежині, немов каторжник, свій потаємний план на майбутнє, план кохання в добу, коли всі ми загинемо де-небудь у багнюці, і то бозна-якою смертю!

Тоді вони згадуватимуть нас, зітхаючи з умисною ніжністю, від чого ставатимуть іще привабливіші; серед тиші вони зворушливо воскрешатимуть трагічні часи війни, поминатимуть полеглих… „А ви пам'ятаєте Бардамю, — казатимуть вони в сутінках про мене, — отого, що ми ніяк не могли вилікувати від кашлю? Бідолашний, через те він завжди так журився… Цікаво, що з ним потім сталося?“

Кілька доречно висловлених уболівань — і жінки стають такі ж гарні, як часом запарені коні місячної ночі. Тепер за кожним їхнім словом годилося розуміти: „Шляхетний воїне, ти загинеш… Ти підеш на смерть… Це війна… В кожного своє життя… Кожному своя роль… Кожному своя смерть… Ми вдаємо, ніби поділяємо твою тугу… Але не можна поділити нічиєї смерти. Маєш бути здоровий і тілом, і духом, щоб тобі нічого не вадило, — не більше й не менше, — а ми молоді, здорові, гарні, розважливі та освічені дівчата… Для нас усе стає біологічним автоматизмом, веселим спектаклем, усе обертається в радість! Адже цього вимагає наше здоров'я! Лихих нападів смутку в нас не буває… Нам потрібні тільки веселощі та втіхи, самі втіхи… Солдатики, вас невдовзі забудуть… Будьте шляхетні й чимшвидше гиньте… Нехай скінчиться війна, щоб ми могли вийти заміж за когось із ваших любих офіцерів… Надто за чорнявих! Хай живе батьківщина! Яке чудове буде наше кохання, коли мій наречений повернеться з війни!.. О, мій чоловік заробить ордени, буде відзначений! А ти, солдатику, якщо доти ще не згинеш зі світу, нашмаруєш його гарненькі черевики в чудовий день нашого весілля… Солдатику, хіба тебе тоді не потішить наше щастя?..“

Головного лікаря й медсестер, що ходили за ним слідом, ми бачили щоранку. Виявилося — це справжній учений. Навколо наших палат незграбно, немов підстрибом, човгали мешканці притулку для старих. Вони швендяли з палати до палати й усюди вихаркували плітки разом із карієсом, розносили клапті обмов і зашмульгані поговори. Приречені на визначене урядом злиденне животіння, старі наче вгрузали в дно замуленої криниці й, прогарувавши все життя, тепер без упину ремиґали лайно, що ним обросли їхні душі за довгі роки рабства. Сичала безсила ненависть, запліснявіла в просякнутому сечею неробстві загальних палат. Рештки давньої, вже майже зужитої енергії йшли в них тільки на те, аби бодай трохи нашкодити, аби стерти будь-які сліди втіхи, затруїти свій останній віддих.

Саме в цьому була їхня найвища насолода: в зашкарублому тілі вони не мали жодного атома, який би не повнився злістю.

Коли старі почули, що ми, солдати, поділяємо з ними нужденні вигоди й затишок бастіону, то всім гуртом зненавиділи нас, а водночас ходили й ненастанно вижебрували, перестрівши нас, залишки тютюну й окрайці зачерствілого хліба, що падали під лави. Коли ми обідали, їхні пергаментні обличчя прилипали до вікон нашої їдальні. З очей текли слиз і гній, а самі вони скидались на старих пожадливих щурів. Один з цих бідолах видавався хитріший і промітніший за решту, звався він дядько Бірует і, розважаючи нас, співав шлягери свого часу. Він радо робив усе, що йому загадають, аби тільки дали тютюну, лише відмовлявся пройти повз шпитальний морг, який, зрештою, ніколи не стояв пусткою. Один наш жарт полягав у тому, щоб повести його в той бік нібито на прогулянку. Опинившись біля самих дверей моргу, старого зненацька запитували: „Не хочеш зайти?“ Дядько Бірует, буркочучи, тікав так швидко й далеко, що принаймні два дні ми його потім не бачили. Старий немов мимохідь поглянув на власну смерть.

Головний лікар із прегарними очима, професор Бетомб, прагнучи покріпити наші душі, запровадив дуже складне блискуче електричне обладнання, і час від часу ми зазнавали на собі дію електричних розрядів, які, на його гадку, піднімали нам тонус і які годилося терпіти, щоб нас не витурили зі шпиталю. Бетомб був, напевне, заможний, інакше, як би він придбав те дороге електричне причандалля. Його тесть, впливовий політик, що надміру збагатився, скуповуючи ділянки для уряду, дозволяв йому такі розкоші.

Отже, годилося скористатись із цього. Все владналось, — і злочини, й покарання. До лікаря, власне, ми не почували неприязні. Він із ґречною товариськістю розпитував нас і вкрай ретельно обстежував нашу нервову систему. Ця старанно випнута зичливість неймовірно тішила його гарненьких медсестер. Ці красуні щоранку чекали миті, коли можна було втішатися його витонченою галантністю: то були для них справжні ласощі. Зрештою, всі ми грали свої ролі в п'єсі, в якій Бетомб вибрав собі роль зичливого, щиро-людяного, люб'язного вченого, всі ми дуже добре порозумівалися.

У шпиталі я опинився в одній палаті з сержантом Бранледором, добровольцем; Бранледор уже давненько вештався по лікарнях. Кілька місяців він поневірявся зі своїм перфорованим кишковим трактом у чотирьох шпиталях.

Протягом тих поневірянь Бранледор навчився прихиляти до себе медсестер і міцно утримувати їхні симпатії. Бранледор часто блював, сцяв і дристав кров'ю, крім того, ядушно дихав, та цього, напевне, було б замало, щоб забезпечити прихильну увагу й ласкавість персоналу, коли навколо страждало ще стільки хворих. Отож між двома нападами кашлю, якщо поряд проходив лікар або медсестра, Бранледор кричав або, залежно від ситуації, мимрив півголосом: „Перемога! Перемога! Ми переможемо!“ Вдало користаючись нагодою вочевидь покріпити твердження палких войовничих брошур, він мав чималий зиск із тієї патріотичної моралі. Так, сержант тямив, як треба прикидатись.

Оскільки театр — усюди, слід самому обирати роль, тож Бранледор мав цілковиту слушність. Бо й справді: хіба в світі є щось безглуздіше й дратівливіше, ніж байдужий глядач, який ненароком вийшов на кін? Мабуть, коли вже вийшов, слід дібрати тон, оживитися, грати роль: слід зважитись або зникнути. А найдужче вимагають видовища жінки — ці суки не мають ніякого жалю до нерішучих аматорів. Війна, безперечно, діє на їхні яєчники, і вони вже вимагають героїв, а той, хто нітрохи не схожий на героя, мусить удавати героїзм або ж готуватися до найтяжчої, найганебнішої долі.

Проживши тиждень у новому шпиталі, ми усвідомили доконечність змінити своє поводження, й завдяки Бранледорові (до війни продавцеві мережив) ті самі перелякані чоловіки, що досі шукали прихистку, пригнічені ганебними спогадами про бойню, від якої щойно втекли, обернулись у несамовиту зграю гультяїв, упевнених у перемозі й, повірте, сповнених завзяття та пишних слів. Ми несамохіть перейшли на грубу й таку сороміцьку мову, що ті дамочки часом червоніли, але ніколи не скаржились: адже, зрозуміло, солдат не менш сміливий, ніж безтурботний, а зчаста ще й брутальний, отже, що брутальніший, то сміливіший.