Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

І старі, й молоді, а разом з ними і я вважали, що в задніх комірчинах певних крамничок і книгарень можна залюбки натішитись недорогим коханням. Саме так було ще років двадцять тому, проте відтоді пішло в небуття вже багато речей, а надто — приємних. Англосаксонське пуританство місяць у місяць висушує нас дедалі більше, воно майже внівець обернуло веселі втіхи затильних комірчин. Усе повернулося до шлюбу і до поправи звичаїв.

Пані Ерот добре скористалася з останніх сороміцьких свобод, коли ще було можна злягатися навстоячки і недорого. Однієї неділі до її крамниці приблукав безробітній аукціоніст і зостався там назавжди. Він виявився трохи маразматик і більш нічого. їхнє щастя було неголосне. В затінку газет, сповнених безумних закликів до останніх патріотичних жертв, украй помірковане обачне життя тривало далі, ставши ще вигадливішим на всілякі хитрощі. Отакі вони, пітьма та світло, лице і зворотний бік однієї медалі.

Аукціоніст розмістив у Голландії гроші своїх найближчих приятелів, а згодом і самої пані Ерот, тільки-но вона стала довіряти йому. Краватки, бюстгальтери й сорочки, які продавались у її крамниці, приваблювали дедалі більше клієнтів, а надто клієнток.

Чимало звичайних і міжнародних побачень відбулося за рожевими фіранками, тимчасом як балакуча господиня, чиє пишне й до памороків напахчене тіло могло пробудити хіть у найпохмурішого жовтушника, невтомно плескала язиком. Паруючи людей і до всього ставлячись тверезо, пані Ерот діставала своє — передусім грошима, бо, торгуючи почуттям, мала з того десятину, а по-друге, тішилася тим, що навколо неї так багато кохання. З допомогою обмов, вигадок, зрад вона і з'єднувала, й розбивала пари з однаковою втіхою.

Пані Ерот без упину вибудовувала в уяві картини щастя й пов'язані з ним драми. Вона дбала про людські почуття. Торгівля від цього тільки процвітала.

Пруст, що його я часом несамохіть згадував, заблукав у безмежжі, з незвичайною старанністю зображуючи марноту пісних церемоній і ритуалів, що обплутують життя світських людей, людей-пусток; зображуючи примарні бажання учасників оргій, що все чекають на свого Ватто, шукачів, що без усякого завзяття прагнуть потрапити на казковий острів кохання Кітеру. Проте пишна пані Ерот, що вийшла з простолюду, міцно стояла на землі завдяки своїм тваринним конкретним уподобанням.

Якщо люди такі лихі, це, мабуть, тому, що страждають, але від хвилини, коли припиниться їхнє страждання, до миті, коли вони стануть хоч трохи кращі, мине досить багато часу. Матеріальний достаток і чуттєві вдоволення пані Ерот не встигали злагіднити її войовничі риси.

Пані Ерот була не лихіша за більшість навколишніх крамарок, але докладала чимало зусиль, аби довести протилежне. Через те й стала популярною. її крамничка була не чим іншим, як місцем побачень, вузькими, невидними дверима в світ розкошів та багатства, куди я, попри все своє бажання, довго не міг потрапити і звідки після першого мого знайомства з ним мене безжально потурили.

Паризькі багатії живуть укупі, їхні квартали, мов шматок торта, цілим масивом тягнуться від гострого верха Дувру до заокругленої основи, що спирається на сади і парки між мостом д'Отей і брамою Порт-де-Терн. Так-то. Це гарна частина міста, все решта-тільки страждання і бруд.

Коли хто чужий заблукає в картали багатіїв, то спершу не помічає їхньої разючої відмінности від решти кварталів. Просто тут вулиці трохи чистіші, та й годі. Аби дізнатися, що діється в душах тамтешніх жителів, побачити речі, серед яких вони живуть, слід покладатися на випадок або на любовну пригоду.

Через крамницю пані Ерот можна було трохи зазирнути в те таємниче царство завдяки аргентинцям: ці приходили сюди з привілейованих кварталів, аби купити пару кальсонів чи сорочку й перекинутися словом з добре дібраним гуртом чарівних дівчат із акторськими та музичними амбіціями, — дівчат, що їх зумисне наблизила до себе пані Ерот.

До однієї з них я, не мавши, як кажуть, нічого запропонувати їй, крім своєї молодости, дуже прихилився. Дівчину звали Мюзін.

У провулку Березина, мов у справжній невеличкій провінції, затиснули між двома паризькими вулицями, всі крамарі добре знали своїх сусідів, тобто суто по-людськи, мало не втрачаючи глузду, шпигували одне за одним і пускали плітки та обмови.

Перед війною ці люди жили вкрай убого й до розпачу ощадливо. Серед інших випробувань злиднями їм неодмінно дошкуляло те, що через сутінки, які панували в провулку, вони вже о четвертій годині дня були змушені запалювати газові лампи у вітринах. А в затильних комірчинах, навпаки, світла ніколи не запалювали, створюючи там ту атмосферу, що й потрібна для всіляких делікатних дій. Через війну чимало крамниць, незважаючи на велику ощадливість власників, занепало, натомість заклад пані Ерот завдяки молодим аргентинцям, високій офіцерській платні й порадам друга-аукціоніста, досяг такого буйного розквіту, що всі довколишні мешканці паплюжили його найогиднішими словами. Відзначмо, наприклад: під ту саму пору славетний кондитер із сто дванадцятого номера нараз утратив мало не всю свою чудову клієнтуру, мобілізовану до армії. Звичайні шанувальниці його мистецтва, що полюбляли довгі великопанські рукавички й фіакри, тепер, оскільки всіх коней реквізовано, мусили ходити пішки й до нього вже не заходили. А, скажімо, в Самбане, палітурника, що оправляв ноти, зненацька прокинулось бажання, з яким він нічого не міг удіяти: вчинити содомітський гріх з молоденьким солдатом. Через невдалу спробу здійснити одного вечора цей подвиг Самбане зажив лихої слави непоправного злочинця, а патріоти звинуватили його ще й у шпигунстві. Самбане мусив закрити крамницю. А от пані Ерманс із двадцять шостого номера, що донедавна успішно торгувала гумовими виробами, які можна називати, а можна й ні, могла б, завдяки новим обставинам, мати тепер ще більші прибутки, якби їй не доводилося зазнавати несвітських труднощів: адже презервативи постачали з Німеччини.

Отже, тільки пані Ерот, ставши на порозі нової, демократичної доби, доби тонкої білизни, легко ввійшла в процвітання. Крамарі тоді писали одне одному безліч анонімних листів, і то паскудних, проте пані Ерот, аби трохи розважитись, воліла писати лише значним особам: навіть цим вона виказувала свою амбітність, що становила саму суть її вдачі. Голові військового трибуналу вона послала листа тільки аби сповістити, що його дружина стрибає через пліт. Маршалові Петену, аби розгнівити його, вдавшись до словника, пані Ерот писала англійською мовою. Що таке анонімний лист? Отрута, що стікає з пера! Пані Ерот і сама щоранку отримувала цілу паку непідписаних листів, які, запевняю вас, гидко тхнули. Стерявшись, вона хвилин на десять замислювалась, а потім, не знати як і завдяки чому, раптом відновлювала душевну рівновагу, почуваючись іще певніше, ніж доти, бо в її серці не було місця сумнівам, а правді — й поготів.

Серед її клієнток і протеже траплялося чимало актрисок, що мали більше боргів, ніж суконь. Пані Ерот кожній давала поради, й ті поради припадали до серця. Серед тих дівчат була й Мюзін, що видавалась мені найпривабливішою. То був справжній музичний янгол, фея зі скрипкою, але, як я згодом побачив, фея надто корислива. Невблаганна в своєму прагненні доскочити успіху не на небі, а на землі, Мюзін, коли я познайомився з нею, грала в невеличкій виставі в театрі „Вар'єте“, виставі, яка ввібрала в себе все найвитонченіше, суто паризьке й давно забуте.

Акомпануючи собі скрипкою, вона виконувала нібито імпровізований, віршований мелодійний пролог. Сюїадний, гідний захоплення жанр.

Я відчував до Мюзін таке жагуче кохання, що, неспроможний стримати себе, шалено гасав од шпиталю до того театру. Майже завжди я бував там не сам. її палко прагнули бачити представники наземних військ, а також авіатори, досягаючи при цьому більшого успіху, але найвправнішими спокусниками виявилися, безперечно, аргентинці. Через неймовірне розростання армії закупівля аргентинського м'яса перетворилася на бурхливу стихію. Маленька Мюзін вправно скористалася тією гендлярською добою. І цілком слушно: адже нині аргентинців нема.

Я нічого не розумів, в усьому почувавсь ошуканим, мене дурив цілий світ — зраджували жінки, зраджували гроші й ідеї. Я почувався скривдженим. Нині мені припадком десь раз у два роки трапляється здибати Мюзін, як, зрештою, й багатьох із тих, кого я знав колись дуже добре. Два роки — це той проміжок часу, що дає можливість, глянувши одним оком, непомильно, немов інстинктом усвідомити та відчути бридкість, якої набуває навіть гарне колись обличчя.

Попервах з хвилину наче вагаєшся, та потім сприймаєш те обличчя таким, яким воно стало нині: спотвореним і огидним; мусиш упізнавати карикатурні риси, що їх повільно й старанно проорав різець часу за два роки. Слід змиритись із плином часу й портретами, які він створює. Здається, немов упізнавши одне одного (наче іноземну банкноту, яку спершу вагаєшся брати), ми потверджуємо, що не збилися з дороги, що, не дуже тим переймаючись, іще два роки йшли неминучим курсом-дорогою гниття. Оце й усе.