Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Ліс тепер був занедбаний, мабуть, міській владі стало не до нього.

— Тут, певне, було дуже гарно до війни? — запитала Лола. — Все таке вишукане?.. Розкажи мені, Фердінане. Й тут відбувалися перегони? Такі самі, як і в нас, у Нью-Йорку?

Відверто кажучи, я ніколи не бував на кінних перегонах, але, щоб розважити Лолу, заходився вигадувати сотні барвистих подробиць на цю тему, користаючись принагідно десь та колись чутими оповідями. Пишне вбрання… Елегантні пани і панії… Блискучі кубки… Старти… Веселі лункі сурми… Стрибки через канаву з водою… Президент Республіки… Шалено зростають ставки…

Мої вигадки так сподобалися Лолі, що ми навіть зблизились. Відтоді вона гадала, що в нас є принаймні одне спільне вподобання, — щоправда, в мене нібито добре приховане, — світські розваги. Піддавшись почуттям, Лола навіть поцілувала мене, — таке з нею траплялося рідко.

А ще вона зворушливо сумувала за речами, які вийшли з моди. Кожен оплакує минувшину по-своєму. Саме за відмерлими модами Лола помічала плин часу.

— Фердінане, — спитала вона, — ти віриш, що на цьому іподромі колись ізнову будуть перегони?

— Безперечно, Лоло, як скінчиться війна…

— Але це так непевно, еге ж?

Думка, що в Лоншані більше ніколи не буде перегонів, засмутила Лолу. Світова скорбота підступає до людей по-всякому, а підступити їй щастить майже завжди.

— Припустімо, Фердінане, що війна триватиме ще довго, може, й кілька років… Тоді мені вже буде пізно… вертатися сюди. Ти розумієш мене, Фердінане? Ти ж знаєш — я дуже полюбляю отакі гарненькі місця… де багато публіки… гарне вбрання… Але тоді вже буде пізно. І пізно назавжди. Хіба що… Фердінане, коли знову збиратиметься публіка, я вже стану стара… Я стану стара, Фердінане, отож буде пізно. Я відчуваю, що буде пізно.

У розпачі Лола відвернулась так рвучко, немов угледіла обіч на стежці двісті франків. Я як міг утішав дівчину, вдаючись до всіх засобів, які тільки спадали мені на гадку. Зрештою їй лише двадцять три роки… Війна швидко мине. Щасливі дні повернуться. Все буде, як колись, набагато краще, ніж колись… Принаймні для неї… Такої гарненької… Змарнований час? Та вона його надолужить без будь-яких зусиль. Нею ще довго будуть милуватись і захоплюватися. Лола, щоб трохи потішити мене, вдала, ніби заспокоїлась.

— Погуляємо ще? — запитала вона.

— Аби схуднути?

— Ох, справді, я й забула.

Коли ми виходили з Лоншану, діти вже порозбігались, по них зосталася тільки курява. Відпускники й далі вганяли за щастям, та вже не в Лісі, а на терасах біля брами Порт-Майо, — ох і зацьковане те щастя!

Ми йшли берегом до Сен-Клу, вкриті звинними пасмами осінніх туманів. Біля мосту кілька барж із вугіллям осіли глибоко, аж до планширу, повтикавшись в узбережні дерева. Над парковою огорожею широким віялом височіли зелені крони — буйні та пишні, мов мрії. Проте й деревам, не раз потраплявши в засідки, я теж уже не вірив. За кожним стовбуром чаїлася смерть. Широка алея з трояндами обабіч вела до фонтанів. Збоку в кіоску літня дама, що продавала содову воду, немов повільно збирала всі вечорові тіні навколо своєї спідниці. Трохи далі вздовж білих доріжок напиналися посірілі куби й паралелепіпеди-святочні ярмаркові павільйони, заскочені війною й тепер занурені в мовчанку.

— Уже рік як вони забралися! — звернулась до нас літня продавщиця содової. — Тепер тут за день хіба кількоро пройде. Я сиджу, бо звикла. А колись тут було стільки люду!

Стара знала тільки це; в тому, що відбулося, вона більше нічого не втямила. Лолі заманулося пройти біля тих порожніх наметів, сумувати стало для неї примхою.

Ми нарахували десь із двадцять великих павільйонів, що мали віконця, і набагато більше малих. В одних колись продавали солодощі, в інших — лотерейні квитки; був навіть невеликий театр, відданий на поталу протягам. Намети стояли всюди, майже під кожним деревом, в одному, що був ближче до головної алеї, ми не бачили завіс, вітер надимав його, і намет зяяв таємничою пусткою.

Намети вже посхилялися до землі й опалого листя. Ми зупинились біля останнього, що похилився найдужче й від вітру хитавсь на кілочках, мов припнутий корабель, чиї вітрила шматує вітер, і, здається, от-от урветься остання линва. Полотно просідало та випиналось, рвучись у небо. Спереду ще видніла давня назва павільйону, виписана червоно-зеленими літерами: „Тир народів“.