Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Фердінане, коли я відкрив свою клініку, — виливаючи жаль, признався мені якось Баритон, — а то було саме напередодні Всесвітньої виставки, ми, психіатри, становили дуже обмежений гурт лікарів-практиків. Причому, — тут, певне, ви повірите мені, — були не такі цікаві й не такі зіпсуті, як сьогодні! Ніхто з нас не намагався бути таким самим божевільним, як наші хворі. Тоді ще не було моди під приводом кращого лікування робити будь-яке безглуздя. Мода, завважте, безсоромна, бо безсоромне майже все, що приходить до нас із-за кордону.

Фердінане, за моєї молодости французькі лікарі ще шанувалися! Не вважали, ніби їм треба марити разом із своїми пацієнтами. Для чого таке потурання? Напевне, щоб досягти з ними гармонії? Хіба я знаю!.. Аби потішити їх? І до чого, питаю, це доведе нас? Коли доводиться вдаватись до ще більших хитрощів, патології й розбещеносте, ніж у наших найжалюгідніших недоумків, і перейматися пихою за все це, то куди ми дійдемо? Чи здатні ви, Фердінане, заспокоїти мене, запевнити, що наш розум відтак не згибіє? Або навіть простий глузд? На цій дорозі, якою ми прошкуємо, що зостанеться нам від здорового глузду? Це ж можна передбачити: абсолютно нічого! Такий мій прогноз на майбутнє.

А втім, Фердінане, чи не походить це все від того, що ми оцінюємо себе з погляду справді новочасного розуму? Вже нема ні білого, ні чорного! Все розмивається! Це так по-новому! Тепер так модно! Тоді чом би й нам не стати божевільними? Негайно ж! Почнімо саме з цього! Ще й похваляймося цим! Проголошуймо грандіозний безлад духу! Робімо рекламу власному недоумству! Хто нас стримає? Фердінане, я питаю вас: яке найвище людське сумління? Яка млява боязкість? Га? Тож чуєте, Фердінане, слухаючи декого з наших колег, і то найшановніших, тих, що мають найбільший авторитет серед пацієнтів і академій, я часом запитую себе, куди вони нас ведуть? Правду кажучи, це якесь сатанинське поріддя! Ці шаленці пантеличать мене, лякають, занапащають, а надто виповнюють огиди! Тільки слухаючи, як вони звітують нам на так званих сучасних конгресах про наслідки своїх досліджень, я, Фердінане, переймаюсь панічним жахом! Тільки слухаючи їх, відчуваю, як мій розум зраджує мене! Ці фаворити нової психіатрії, одержимі, нечестиві, облудні і хитрі, своїм надусвідомленим аналізом ведуть нас до прірви! Якщо, Фердінане, ви, молодь, не реагуватимете, то ми, зрозумійте мене як слід, загинемо! Бо ж нас тягнуть, нас сублімують, вимагають від нас порозуміння по той бік розуму, там, де справжнісіньке пекло, там, звідки вже ніхто не повертається! А втім, уже можна, напевне, говорити, що тих гидомирних проноз замкнено в печері для проклятих, бо вони день і ніч мастурбують свій власний глузд.

Я кажу „день і ніч“, бо, знаєте, Фердінане, ці негідники навіть у сновиддях не припиняють чинити перелюб! Цим сказано все. Вони виснажують, розпорошують, тиранізують ваш розум! Навколо них лиш огидна кваша, справжній компот симптомів божевілля, що тече і скапує з них повсюди… В нас уже повні руки того, що зостається від розуму, — огидного, липкого, смердючого паскудства! Все завалиться, Фердінане, все завалиться, це провіщаю вам я, старий Баритон, і чекати вже недовго! Ви, Фердінане, ще побачите цей страхітний погром! Адже ви молоді! Ви побачите! Ото вже натішитесь! Ви всі постаєте хворими! Гоп! Після чергового безумства, яке переповнить чашу! Бах! І вперед до безумства! Нарешті, як ви кажете, одержите волю! Саме це спокушало вас так довго! Ото вже небачена звитяга! Але запевняю вас, друзі: потрапивши в світ безумства, ви там і лишитесь!

Затямте як слід, Фердінане: початком кінця геть в усьому стає брак міри! Я досить обізнаний, аби розповісти вам, як почнеться той великий погром… Через химери, які не знають міри! Через усілякі закордонні крайнощі! Коли нема міри, нема й сили! Достеменно так! І нехай увесь світ іде в небуття? Чом би й ні! Геть усі люди? Ще б пак! А проте ми не просто йдемо туди, а біжимо! Це справжнє посполите рушення! Я бачу, Фердінане, як мій розум мало-помалу втрачає рівновагу й розчиняється в завзятому русі апокаліптичних амбіцій! Це почалося десь тисяча дев'ятсотого року! Це мені в пам'ятку! Відтоді в світі загалом і в психіатрії зокрема не було вже нічого, крім шалених перегонів, прагнення стати найрозбещенішим, наймерзеннішим, найхимернішим, найогиднішим, або, як кажуть вони, найбільш творчим! Цілковитий розгардіяш! Змагаються, хто найраніше присягне монстрові, чудовиську без серця й сумління. І чудовисько, Фердінане, пожере нас усіх, це ясно, це вже почалось! Чудовисько? Величезна голова, що мудрує як їй заманеться! Його війни і його трутизна звідусіль злітаються до нас! Ми вже серед потопу! Ні більш, ні менш! Ох, здається, всім набридло жити усвідомлено! Тепер вони ніколи не знудяться! Й для переміни вже впирають одне одному в гузно… І в них зразу з'явилися „враження“ та „інтуїція“… Як у жінок!

А втім, чи доконечно там, де ми опинилися тепер, ще й досі зв'язувати себе зрадливим словом „логіка“? Звичайно, ні! Логіка була б радше перешкодою в очах безмежно витончених і справді прогресивних учених-психологів, що їх моделює наша доба… Фердінане, тільки не кажіть мені через це, ніби я зневажаю жінок! Аж ніяк, і ви це чудово знаєте! Але я не люблю їхніх вражень. Я, Фердінане, тварина з яйцями, вчепившись за якийсь факт, я так легко його не випущу. Ось послухайте: якось до мене прийшла була якась краля… Просила, щоб я прийняв до клініки одного письменника… Той письменник став марити. Знаєте, що він кричав уже другий місяць? „Я нищу!.. Я нищу!..“ Саме так горлав на ввесь будинок! Саме так… Можна було б сказати, ніби він опинився по той бік розуму! Письменник і справді начебто намагався знищити всі світові страждання… А проте через давнє звуження сечовивідних шляхів він отруювався власною сечею… Я без упину зондував його, крапля за краплею вивільняв од сечі. Але всупереч усьому родина й далі наполягала, що його хвороба породжена геніальністю. Я марно намагався пояснити родичам, що в їхнього письменника хворий таки сечовий міхур; вони від свого не відступалися… Як на них, письменник якоїсь миті просто впав під тягарем власного генія, — та й годі…

Кінець кінцем я таки мусив пристати на їхню думку. Ви, напевне, знаєте, що таке родичі хворого? Родичам неможливо втовкмачити, що людина, рідна їм чи ні, — це, зрештою, гнилля з невизначеним діагнозом… За такий непотріб вони б ніколи не заплатили…

Баритон уже двадцять років ненастанно задовольняв дріб'язкове марнославство родичів. Родини хворих завдавали йому чималого клопоту. Я знав: Баритон терплячий і досить урівноважений, а проте він беріг у серці залишки давньої непримиренної ненависти до родин. Коли я спілкувався з Баритоном, він був роздратований і затято шукав способу визволитись, тим або тим чином зразу й довіку вивільнитися з лещат родинної тиранії… Кожен має свої підстави тікати від внутрішніх злиднів і кожен, досягаючи мети, вдається, залежно від обставин, до якогось вигадливого способу. Щасливі ж ті, хто вдовольняється борделем!

Якщо говорити про Парапена, то він, обравши шлях мовчання, здавалося, був щасливий. А Баритона я зрозумів тільки згодом, він свідомо запитував себе, чи зможе коли визволитись від родин, від потреби коритися їм, від тисяч огидних дрібниць пансіонної психіатрії, — звільнитися від власного становища. Баритон так тягся до чогось цілковито нового та відмінного, що, власне, вже дозрів до втечі, про що безперечно свідчили його критичні висловлювання. Баритонів егоїзм занапащався під тягарем рутинних обов'язків. Старий уже нічого не спромагався сублімувати, прагнув просто піти геть, перенести своє тіло кудись-інде. Баритон — не музика, що грає за жалюгідне су, йому, щоб розпрощатись із психіатрією, треба, немов ведмедеві, все перекинути.

Баритон, дарма що вважав себе за розважливого, визволився через скандал, гідний усілякого жалю. При нагоді я спробую розповісти, як усе відбулося.

Щодо мене, то тієї миті робота Баритоновим асистентом видавалась мені цілком прийнятною.

Лікувальні процедури були не обтяжливі, але подеколи я відчував, як мене охоплює неміч, коли, скажімо, задовго розмовляв із пансіонерами, — якесь запаморочення, немов хворі затягли мене дуже далеко від звичного берега й разом з ними я, навіть не усвідомлюючи цього, тягнучись за звичними безневинними словами, догрібався до самого осереддя їхнього безумства. Якусь мить запитував себе, як вийти з цього стану й чи часом я, ні про що не здогадуючись, не опинюся коли замкнений у межах їхнього безуму.

Тож я зупинявся на небезпечному краї божевілля, на його, так би мовити, узліссі, бо в згоді з власною вдачею завжди намагався бути люб'язним із хворими. Я ще не хилився в безодню, проте ввесь час відчував загрозу, неначе божевільні підступно тягли мене в нетрища свого міста, міста, де, якщо, дослухаючись до непевного гамору, посуватися поміж запінених будинків із текучими, непричиненими вікнами, дедалі дужче розмиваються вулиці. Двері й земля під ногами кудись сунулись, але тебе однак долало бажання зайти ще далі, щоб дізнатися, чи вистачить сили, аби серед тих руїн віднайти свій розум. Адже розум, так само як добрий гумор і сон у неврастеніків, скисає дуже швидко. На думці вже тільки одне: власний розум. Думати про щось інше несила. Нічого не виходить. Жарти скінчилися.

Отак, ідучи від сумніву до сумніву, ми дожили до четвертого травня. То був справді славетний день. Того дня я чомусь почувався так добре, немов сталося диво. Пульс сімдесят вісім ударів. Як після доброго обіду.

Аж раптом усе перекрутилося! Мене мов корчі схопили, все пішло шкереберть. Людські обличчя перекошувались. Люди стали терпкі, наче кислиці, й ще лихіші, ніж доти. Видершись, безперечно, надто високо, нерозважливо високо по шкалі здоров'я, я раптом упав перед дзеркалом, із пекучим жалем спостерігши, що старію.

Уже не зважаєш ні на бридоту, ні на перевтому, коли надходять ті капосні дні, що осідають між носом і очима, коли для багатьох чоловіків на довгі роки нема вже нічого іншого. А для чоловіка цього ще й як забагато.

Я раптом відчув бажання щонайшвидше повернутись у „Тарапу“. Бо Парапен тепер уже й зі мною перестав розмовляти. Але в „Тарапу“ мені не йняли віри. Дуже важко не мати нікого, крім свого начальника, хто б підтримував тебе і духовно, й матеріально, надто коли той начальник психіатр, а в тебе самого немає великої певности за власну голову. Треба кріпитися. Не казати нічого. Тож нам зосталося розмовляти вдвох лише про жінок: чудова тема, завдяки якій я ще міг сподіватися бодай інколи розважити Баритона. Він навіть гадав, ніби в цьому питанні я маю певний досвід, невеличкий запас огидних знань.

Проте в тім, що Баритон ставився до мене трохи зневажливо, не було нічого поганого. Начальникові завжди спокійніше, якщо його підлеглі не надто піднесені духом. Раб за всяку ціну повинен бути гідний невеличкої, ато й набагато більшої зневаги. Сукупність властивих йому дрібних моральних і фізичних вад виправдовує долю, яка його пригнічує. Земля тоді обертається краще, оскільки кожен опиняється на своєму заслуженому місці.

Отже, людина, яку використовують, має бути обмежена, ница, приречена на невдачі, — це заспокоює, надто як узяти до уваги, що Баритон платив нам жалюгідно мало. За такої скнарости роботодавець виповнюється підозр і неспокою. Коли ти зіпсутий, розбещений, безпутній і відданий, усе можна пояснити, виправдати й навіть гармонізувати. Гадаю, Баритон був би не від того, якби мене за якийсь дріб'язок шукала поліція. Саме в таких ситуаціях людина стає віддана.

А втім, я давно вже відмовився від усякого самолюбства. Це почуття завжди видавалось мені надто несумісним із моїм становищем, його задоволення потребувало б у тисячу разів більше коштів, ніж я мав. Тож я визнав за краще назавжди пожертвувати ним.