Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Звісно, правда, що ти була дитиною акторів, тож коли твої батько-мати виступали, вони хотіли, щоб їх бачили, але ти не вдалася в свою рідню. Для тебе професія актриси мала стати тим, чим для Маріанни Алькофорадо було чернецтво, хоча вона й не здогадувалася про це: маскуванням, досить щільним і тривким, щоб бути за ним нестримно злиденною, і то переконливо, як блаженні, що блаженні невидимо. В усіх містах, де ти виступала, вони описують твої жести, але не розуміють, як ти, день у день безнадійніше, щоразу уявляла собі, ніби вони приховують тебе. Ти тримаєш свої коси, руки, щось непрозоре перед світлом, яке просвічує їх. Ти хухала на все прозоре, ти зменшувалася, ти ховалася, як ховаються діти, а потім видавала короткий, щасливий вигук, бо тебе мав би шукати хіба що янгол. Але потім ти обережно визирала, і не було жодного сумніву, що тебе бачили весь час — усі в тому огидному, пустому, окатому просторі: тебе, тебе, тебе і нікого іншого!

Тобі спадає на думку руку простягти їм назустріч і скласти пальці, щоб ніхто не зурочив тебе. Тобі хочеться відвернути від них обличчя, за яке вони шарпають. Тобі спадає на думку стати собою. Твоїм партнерам на сцені бракує мужності, немов їх замкнули з пантерою, вони тиснуться до лаштунків та виголошують, що треба, і то тільки на те, щоб не дратувати тебе. Але ти тягнеш їх наперед, розставляєш їх і ставишся до них як до справжніх. Двері, що нікуди не ведуть, ошукані завіси, предмети, які мають тільки фасад, — це все суперечило тобі. Ти відчуваєш, як твоє серце ненастанно підноситься до незмірної дійсності, і, перелякана, знову намагаєшся відірвати від себе погляди, наче довгі нитки бабиного літа. Але глядачі вже вибухають схваленням у своєму страхові перед крайнощами: немов щоб останньої миті відвернути від себе те, що змусило б їх змінити своє життя.

Кохані живуть серед труднощів і небезпеки. Ох, тільки б вони подолали себе і стали люблячими. Навколо люблячих — чиста безпека. Ніхто вже їх не підозрює, і вони вже не здатні зрадити себе. Таємниця в них уже зцілилася і ціла, вони виспівують її всю, немов солов'ї, тут немає частин. Вони оплакують одного, але їх підтримує вся природа: це плач по вічному. Вони біжать за втраченим, але вже після перших кроків наздоганяють його, і перед ними тепер тільки Бог. Їхня легенда — це легенда про Бібліду, що бігла за Кавном аж до Лікії. Порив серця гнав її його слідом через різні країни, і зрештою знесилилась вона, але така палка була її пристрасть, що, загинувши, по той бік смерті, нестримна, відродилась вона як нестримне джерело.

А хіба не стала джерелом у своїй душі й португалка? А ти, Елоїзо? І всі ви, люблячі, чий плач долинув до нас: Гаспара Стампа, графиня де Діе і Клара д'Андузе; Луїза Лабе, Марселіна Деборд, Еліза Меркер? Але ти, бідолашна минуща Аїссе, ти вже вагаєшся і подаєшся. Втомлена Жулі Леспінас. Невтішна сага щасливого парку: Марія-Анна де Клермон.

Я й зараз виразно пам'ятаю, як колись удома я знайшов футляр від якоїсь прикраси: він був завбільшки в дві долоні, скидався на віяло і мав кайму з квітів, витиснену на темно-зеленому сап'яні. Я розгорнув його: він був порожній. Тепер, коли збігло так багато часу, я вже можу казати так. Але тоді, розкривши його, я тільки побачив, із чого складалася та порожнеча: з оксамиту, з невеличкого пагорба світлого, вже не свіжого оксамиту, з канавки для прикраси, що через дрібку смутку світлішала, порожніла, а потім губилася. Таке видовище можна витримати лише мить. А для коханих, що лишилися самотні, мабуть, так воно завжди.

Погортайте назад свої щоденники. Хіба навесні не настає неодмінно пора, коли рік, що почався, підступає до вас, наче докір? У вас був потяг до радості, і все-таки, виходячи на простір свободи, там, надворі, постає відчуження в повітрі, і ви ступаєте вже невпевнено, немов на хиткому кораблі. Починається сад, а ви (атож, ви) тягнете сюди зиму і минулий рік; для вас у щонайкращому разі це тільки продовження. Поки ви чекаєте, щоб і ваша душа стала садом, ви раптом відчуваєте тягар своїх членів і щось на кшталт провісників хвороби пронизує ваше щире передчуття. Ви скидаєте все на занадто легкий одяг, накидаєте шаль на плечі й біжите до кінця алеї і там із серцем, що аж калатає, стоїте на широкій площі, прагнучи досягти єдності з усім. Але заспівав птах, він був самотній і заперечив вам. Ох, невже краще було б померти?

Можливо. Можливо, це новина, що ми витримуємо — і рік, і любов. Квіти і фрукти опадають, коли достиглі; тварини чують одна одну, знаходять одна одну й задоволені цим. Але ми, закрившись Богом, можемо не встигнути. Ми нехтуємо нашою природою, нам ще потрібний час. Що таке рік? Що таке всі роки? Ще не породивши Бога, ми вже молилися йому: дай нам пережити ніч. А потім хворобу. А потім любов.

Клементині де Бурж довелося померти на початку шляху до себе. Вона була незрівнянна: серед інструментів, на яких ніхто не вмів грати краще від неї, найгарніше грав її голос, незабутній навіть у найтихіших звуках. Замолоду вона була сповнена такої високої рішучості, що схвильована люба подруга присвятила цьому серцю, яке поривалося вгору, збірник сонетів, де кожен вірш був сповнений невтамованого жадання. Луїза Лабе не боялася перелякати цю дитину довгими муками любові. Вона показала їй нічне наростання бажання, пообіцяла їй біль як великий, просторий світ і здогадалася, що вона зі своїм досвідченим смутком не дорівняється до причаєної долі, яка надала краси тій дівчинці.

Дівчата на моїй батьківщині. Нехай найгарніша з вас коли-небудь улітку пополудні знайде в бібліотечному присмерку книжечку, яку видав 1556 р. Жан де Турн. І візьме прохолодний гладенький том з собою в сад, наповнений дзижчанням, або до флоксів, де в надміру солодких пахощах вчувається осад чистих солодощів. І нехай знайде цю книжечку чимраніше. За часів, коли очі вже на тіло своє заглядають, а вуста молоді трощать яблука свіжі одразу.

А коли настане пора бентежної дружби, ви, дівчата, називайте потай одна одну Дікою, Анакторією, Бранною і Атіс. І нехай хто-небудь, можливо, сусіда, літній чоловік, що замолоду подорожував, і його віддавна вважали за дивака, вгадає, що це за імена. І нехай він запрошує вас до себе поласувати своїми славетними персиками або нагорі, в білому коридорі, подивитись гравюри Рідінгера, присвячені equitation[81], про які сказано так багато, що їх конче треба побачити.

Можливо, ви вмовите його розповісти що-небудь. Можливо, серед вас є та, що зможе його вблагати принести давній подорожній журнал, — хто його знає? Та сама, яка коли-небудь нарешті почує від нього, що до нас дійшли окремі рядки Сафо, і не заспокоїться, аж поки дізнається майже таємницю: цей стриманий чоловік інколи полюбляв застосовувати свою працьовитість до перекладу тих рядків. Він змушений признатися, що давно вже не думав про них, а те, що збереглося, запевнить він, не варте й згадки. Але однаково зрадіє, коли безневинні подруги наполягатимуть, щоб він прочитав одну строфу. Він навіть знайде в своїй пам'яті грецький текст і процитує його, бо ж переклад, на його думку, не передає нічого, крім того, треба показати молоді прекрасний, чудовий фрагмент пишної мови, загартованої в такому гарячому полум'ї.

Через це все його знову зігріває думка про свою працю. Для нього настали чудові, майже юнацькі вечори, скажімо, осінні вечори, які мають перед собою довгу спокійну ніч. У його кабінеті довго горить світло. Він уже не гнеться над сторінками, часто відхиляється назад, заплющує очі над перечитаним рядком, і його зміст розбігається з кров'ю по всьому тілу. Ще ніколи він не розумів так добре античного світу. Йому майже кортить посміятися з поколінь, які оплакували його як загублену виставу, в якій вони залюбки взяли б участь. Тепер він раптом збагнув динамічне значення тієї ранньої єдності світу, що немов увібрала в себе всю людську працю. Його не вводить в оману думка, що та послідовна культура з її більш-менш повним упевненим осяганням світу становила цілість для поглядів багатьох пізніших поколінь і, здається, в тій цілості й загинула. Щоправда, небесна половина життя тоді справді відповідала напівкруглій чаші буття, тож дві півкулі немов становили цілу золоту сферу. І все-таки, тільки-но відбулося це поєднання, духи, замкнені в ній, добачали в тій повноті реалізації лише метафору: масивне небесне світило втратило вагу й піднеслося в простір, а на золотій опуклості сфери стримано відобразився смуток ще не осягненого.

Коли він думав про це серед самотньої ночі, — думав і прозирав розумом, — то помітив на підвіконні таріль із фруктами. Мимоволі схопив яблуко й поклав перед собою на стіл. Як моє життя обступає цей плід, думав він. Над усім довершеним підноситься й наростає незавершене.

І ось над усім незавершеним підноситься, аж дух забиває, мала, спрямована в нескінченне постать, яку (за словами Галена) кожен мав на увазі, коли казав: «Поетеса». Як колись після подвигів Геракла постав світ, що вимагав руйнування й перебудови, так і тепер, у прагненні любові, з комор буття до вчинків її серця тиснулися блаженство й розпач, яких би вистачило не на одне сторіччя.

Він одразу побачив рішуче серце, готове нести на собі аж до кінця увесь тягар любові. Він не дивувався, що не впізнали той шал, що в цій сповненій любові істоті, яка випередила свій час, бачили тільки надмірність, а не нову міру любові і стражденного серця. Не дивувався, що її життя тлумачили так, як видавалось вірогідним, а зрештою звинуватили в смерті тих, кого тільки Господь спонукає любити всім серцем без відповіді. Можливо, серед подруг, яких вона просвітила, були й такі, які не розуміли, що з висоти своїх дій вона нарікала не на того, хто лишив її обійми пустими, а на того, хто вже не здатний дорости до її любові.

Тут замислений чоловік підводиться й підходить до вікна, висока кімната тісна йому, він хоче поглянути на зірки, якщо є така змога. Він не дурить себе. Він знає, що розхвилювався через одну з юних дівчат, які живуть по сусідству, бо вона цікавить його. Він задумав бажання (не для себе — для неї); саме через неї нічної пори, що минає, він думає про вимоги, які висуває любов. Він пообіцяв собі нічого їй не казати. Досить і того, що він самотній, не спить і через неї думає про те, яку мала слушність та любові сповнена жінка, коли збагнула, що поєднання не може означати нічого, крім збільшення самотності; коли її нескінченний намір вийшов за межі земної мети поколінь; коли в пітьмі обіймів вона прагнула не втамувати, а розпалити жадання; коли зневажала стан, що з двох хтось має кохати, а хтось — бути коханим, і брала до себе на ложе млявих коханих і шалом своїм обертала у палко закоханих, що покидали її. Під час таких високих прощань виявлялася сила її серця. Ставши вище від долі, вона співала епіталами колишнім улюбленкам; оспівувала весілля, звеличувала майбутнього чоловіка, щоб вони готувалися для нього, мов для Бога, і однаково перевершили навіть його велич.

Ще раз, Абелоне, торік, я несподівано згадав і зрозумів тебе, дарма що давно вже не думав про тебе.

Це було у Венеції, восени, в одному з тих салонів, де іноземці збираються мимохідь навколо господині дому, теж іноземки. Люди стояли колом із чашками чаю й зачаровано приглядались, як обізнаний сусід притьмом і непомітно кивав на двері й шепотів якесь ім'я, що звучало по-венеціанському. Вони звикли до найдавніших імен, і ніщо не могло заскочити їх зненацька, бо, хоч яким обмеженим міг бути їхній попередній досвід, у цьому місті вони безтурботно віддавалися нечуваним можливостям. У своєму звичайному бутті вони всякчас плутали незвичайне з забороненим, тож сподівання дивовижного, яке вони дозволяли собі тепер, проступало на їхніх обличчях грубо й нестримно. Почуття, які охоплювали їх удома тільки інколи — на концертах або на самоті з романом, тут, за цих улесливих обставин, вони вважали за слушне демонструвати всім. Оскільки вони, цілком непідготовані, не розуміли небезпеки й корилися силі майже вбивчих навіяних музикою признань, мов розпусті, то віддавалися, анітрохи не опанувавши життя у Венеції, й оплаченій млості гондол. Уже не молодята, які протягом усієї подорожі тільки шпиняли одне одного й дихали ненавистю, тут занурились у терплячу й мовчазну згоду; на чоловіка находить приємна втома від ідеалів, а дружина тим часом почувається юною, підбадьорливо киває млосним тубільцям і сміється, немов її зуби з цукру, що тане всякчас на вустах. А коли прислухатись, виявляється, що вони від'їздять завтра, або післязавтра, або наприкінці тижня.

Я стою тепер тут поміж ними й радію, що нікуди не їду. Невдовзі похолодає. Разом із цими пишними іноземцями зникне й м'яка, опіумна Венеція їхніх забобонів і потреб, і якогось ранку тут буде інша Венеція, справжня, жвава, тендітна, аж крихка, аж ніяк не омріяна: заснована серед пустки на багновищах, збудована волею і нарешті абсолютно реальна Венеція. Загартоване, обмежене необхідним тіло, в якому шумує і працює невсипущий арсенал крові, і дедалі ширший дух, що пронизує його і духмяніший за пахощі Сходу. Впевнена держава, що міняє сіль і скляні намистинки своєї злиденності на багатство народів. Прекрасна противага світові, яка навіть у своїх прикрасах сповнена прихованої і щоразу вигадливіше вжитої енергії, — ось що таке Венеція.

Серед усіх тих людей, які жили в полоні ілюзій, усвідомлення, що я знаю місто, так гостро озвалося в мені, що я роздивився, щоб поділитися з ким-небудь своїм знанням. Невже в цих залах немає нікого, хто б несамохіть чекав, щоб йому пояснили характер даного середовища? Молодика, який одразу збагнув би, що тут демонструють не насолоду, а приклад волі, яка ніде не утверджується так вимогливо й сильно? Я обійшов навколо, моя правда не давала мені спокою. Вона опанувала мене тут, серед цього численного гурту, й навівала мені бажання висловитися, захистити її, довести. З'явилася химерна думка, ніби наступної миті я заплещу в долоні з ненависті до того балакучого нерозуміння.