Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Та коли хтось заходив, король лякався, і його дух повільно каламутився. Він дозволяв відвести себе од вікна, дозволяв, щоб йому давали якусь роботу. Йому прищепили звичку годинами роздивлятися книжки з малюнками, й він був задоволений, хоч і нарікав, що, гортаючи, ніколи не може бачити одразу кілька малюнків, а самі вони цупко тримаються у фоліантах, тож їх і переставити не можна. Тоді хтось і згадав про гру в карти, вже давно поглинуту забуттям, і дуже догодив королю, коли приніс їх, королю страшенно припали до серця яскраві шматки картону, які можна перекладати і які мали на собі докладні зображення. Поки гра в карти знову входила в моду серед придворних, король сидів у своїй бібліотеці й грав сам. Ось він щойно поклав поряд двох королів, і так само й Господь звів нещодавно його та імператора Венцеля; інколи вмирала дама, і тоді він клав на неї чирвового туза, що правив бідоласі за нагробок. Його не дивувало, що в цій грі було багато пап; він ставив Рим на тому краї столу, а праворуч від себе — Авіньйон. Рим був йому байдужий, із якоїсь причини він уявляв його собі круглим і більше не думав про нього. Проте Авіньйон він знав. Тільки-но король думав про це місто, пам'ять відтворювала йому високий замкнений палац і перенапружувалася. Він заплющував очі й був змушений тамувати віддих. Він боявся, що вночі йому присняться лихі сни.

А загалом карти справді заспокоювали його, тож придворні мали слушність, щоразу знову повертаючи його до них. Такі години зміцнювали його думку, що він король, король Карл VI. Це не означає, ніби він переоцінював себе: від нього далекою була думка, ніби він — щось більше за аркуш паперу, проте в ньому зросла впевненість, ніби він — певна карта, можливо, погана, можливо, та, якою походили в гніві, карта, яку завжди втрачаєш, але неодмінно та сама і аж ніяк не інша. І все-таки, коли в такому рівномірному самоутвердженні збігав один тиждень, йому ставало тісно в собі. Шкіра напиналася йому навколо лоба й на потилиці, наче він раптом упирався у свій надто виразний контур. Ніхто не знав, яку спокусу він долав, коли нарешті запитував про містерії й не міг дочекатися їхнього початку. А коли починалися, він жив більше на вулиці Сен-Дені, ніж у своєму палаці Сен-Поль.

Найзгубнішою рисою тих поставлених на сцені віршів було те, що вони завжди доповнювали та розширювали себе й доростали до десятків тисяч рядків, тож час у них зрештою завжди був реальний, скажімо, десь так, як-от тоді, коли виготовляють глобус земного масштабу. Пустий поміст, під яким було пекло, а над ним, вбудований в стрілу арки, каркас балкона без поренч, що означав райські висоти, уводив в оману тільки такою мірою, щоб зменшити ошуканство. Адже в тому сторіччі небо та пекло і справді стали земними, і воно, щоб вистояти, живилося силою обох.

То були дні авіньйонського християнства, яке покоління тому зосередилося навколо Іоанна XXII, і до нього, мимоволі прагнучи притулку, зверталося так багато людей, що, тільки-но він став понтифіком, одразу ж виріс і масивний палац, замкнений і важкий, немов зовнішнє запасне тіло для всякої безпритульної душі. А він сам, невеличкий, легенький, одуховлений сивий дідусь, і далі був незахищений. Коли він, тільки-но приїхавши, негайно почав жваво та енергійно діяти в усіх напрямках, йому на стіл ставили страви, приправлені отрутою; перший келих завжди годилося вилити, бо зображення єдинорога знебарвлювалось, коли чашник діставав його з келиха. Безпорадний сімдесятирічний чоловік возив із собою, не знаючи, де притулити їх, воскові копії, зроблені з нього, щоб занапастити його, і дряпався об довгі голки, якими протикали їх. Їх можна було б розтопити. Але інколи ті таємні подобизни так лякали його, що він не раз мимоволі плекав думку, що таким чином він сам собі може стати згубою і зникнути, наче віск у вогні. Від страху його схудле тіло стало ще сухішим і витривалішим. Але тепер уже зазіхали на тіло його імперії: євреїв із Гренади підбурювали знищити всіх християн, і цього разу вони залучили страхітливих поплічників. Після першої ж чутки ніхто вже не сумнівався в підступах прокажених, і дехто вже бачив, як вони кидали в криниці клапті свого страхітливого розпаду. Ні, не легковірність завинила, що люди одразу повірили чуткам: навпаки, віра стала такою важкою, що падала з рук людей, якими тіпало, на самісіньке дно криниці. І знову ревний старий не допустив отруту до своєї крові. Під час нападу забобонності він приписав собі і своїм ближнім молитву «Angelus» від демонів пітьми, і тепер це заспокійливе благання виголошували щовечора на весь збуджений світ. А втім, усі були й послання, що йшли від нього, більше скидалися на запашне вино, ніж на цілющий відвар. Імперія не хотіла підлягати його лікуванню, але він невтомно засипав її доказами хвороби, й невдовзі до цього владного лікаря зверталися люди навіть із найдальшого Сходу.

Але тут сталося неймовірне. На День Усіх Святих він проповідував довше і палкіше, ніж звичайно; відчувши раптову потребу, немов щоб побачити самому, він показав свою віру: щосили напружившись, він дістав її з вісімдесятип'ятирічного ковчега свого тіла й розклав на амвоні, і на нього враз накричали. Крикнула вся Європа: та віра погана.

І тоді папа зник. Цілий день він не подавав ознак діяльності, стояв навколішки в молитовні й досліджував таємницю діяльних особистостей, які занапащали свою душу. Нарешті він з'явився, виснажений важким самозаглибленням, і зрікався. Він зрікався раз по раз. Зречення стало старечою пристрастю його духу. Інколи він уночі будив кардиналів, щоб розмовляти з ними про своє каяття. Можливо, його життя безмірно підтримувала, зрештою, тільки надія впокоритися ще перед Наполеоном Орсіні, що ненавидів його і не хотів прийти.

Отже, Жак Кагорський[77] зрікся. Здається, ніби сам Господь хотів указати йому на помилку, бо ж одразу по тому прикликав до себе сина графа де Ліньї, що, здається, чекав свого повноліття на землі тільки на те, щоб уже дорослим чоловіком наблизитись до душевної чуттєвості неба. Жило ще чимало людей, які пам'ятали цього ясного хлопця, що був кардиналом і ще на початку своєї юності став єпископом, а потім, заледве маючи вісімнадцять років, помер в екстазі своєї довершеності. Бачили його і як небіжчика: адже повітря в його могилі, де, вивільнившись, лежить чисте життя, ще довго діє на труп. Але хіба не було чогось розпачливого в цій передчасній святості? Хіба справедливо, що чиста тканина його душі простелилася тільки на те, щоб яскраво забарвитись червінню в розпеченому казані часу? Хіба земне не підступило до нас ближче, коли цей юний принц відштовхнувся від землі у своєму полум'яному вшесті? Чому сяйливі не лишаються серед тих, кому важко нести свічник? Хіба не ця пітьма спонукала Іоанна XXII заявити, що до Страшного суду не буде ніякого повного блаженства, ніде, навіть серед блаженних? І справді, скільки треба мати непоступливої жорстокості, щоб уявляти собі, ніби, поки тут вирує неподобство, десь уже є обличчя, осяяні світлом Господнім, серед гурту янголів, утішені невичерпним спогляданням Бога.

Я сиджу серед холодної ночі, пишу і знаю все. Знаю, можливо, тому, що зустрів того чоловіка ще тоді, коли був малим. Він був дуже високий, я навіть думаю, такий високий, що всі зглядалися на нього.

Хоч яким це видається неймовірним, мені якось пощастило вийти надвечір самому з дому; я біг, я завертав за ріг і тієї самої миті зіткнувся з ним. Я не розумію, як те все могло статися за п'ять секунд. Хоч як стисло розповідати, розповідь виходить набагато довша. Я вдарився, зіткнувшись із ним: я був малий і запишався, що не заплакав, а втім, несамохіть сподівався, що мене втішать. Оскільки він цього не вчинив, я вважав, що він збентежився; йому, мабуть, не спав на гадку жоден жарт, яким можна було б розрядити напругу ситуації. Я з утіхою вже збирався допомогти йому, але для цього треба було зазирнути йому в обличчя. Я вже казав, що він високий. Але він не нагнувся наді мною, як усе-таки було б природним, тож перебував у височіні, недосяжній для мене. Переді мною й далі не було нічого, крім запаху і характерної жорсткості його одягу. Раптом його обличчя опустилося. Яким воно було? Я не знаю, не хочу знати. То було обличчя ворога. Поряд із цим обличчям, зовсім поряд, на висоті моторошних очей, білів, наче друга голова, його кулак. Перше ніж я мав час відвернути обличчя, я вже тікав, обминув його ліворуч і помчав просто вниз безлюдною страхітливою вулицею, вулицею незнайомого міста, де нічого не прощають.

Тоді, як розумію тепер, я й відчув той важкий, масивний, розпачливий час. Час, коли поцілунок двох, що примирилися, був тільки знаком для вбивць, які стояли навколо. Вони пили з одного келиха, сідали на очах в усіх на одного коня, й була навіть чутка, ніби вночі вони спали в одному ліжку, але, незважаючи на цю близькість, їхня взаємна неприязнь була така несамовита, що тільки-но котрийсь бачив, як у другого б'ється живчик, у ньому наростала судомна огида, наче він бачив жабу. То був час, коли задля більшої частки спадщини брат напав на брата та ув'язнив його, щоправда, король заступився за скривдженого й повернув йому свободу і майно. Скорившись іншій і далекій долі, старший брат лишив меншого в спокої й покаявся в листах за скоєну кривду. І все-таки визволений брат уже не міг отямитись. Століття стало свідком, як він в уборі прочанина мандрував від церкви до церкви, даючи щоразу химерніші обітниці. Обвішаний амулетами, він пошепки розповідав ченцям у монастирі Сен-Дені про свої страхи, а в монастирському журналі довго містилася згадка про стофунтову воскову свічку, якою він вважав за доречне вшанувати Людовіка Святого. До власного життя він не дійшов ніколи і аж до смерті відчував заздрість і гнів свого брата, що гнітили йому серце. А хіба граф де Фуа, отой Гастон Феб, яким усі захоплювалися, не вбив відкрито Ерно, свого брата в перших, що був намісником англійського короля в Лурді? І що таке це очевидне вбивство проти моторошної випадковості, коли батько, не відклавши вбік гострої пилочки для нігтів, у пориві докору простяг свої славетні гарні руки до незахищеної шиї сина, що лежав поряд? Кімната була темна, довелося запалити свічку, щоб побачити кров, кров давнього і славетного роду, що загинув назавжди, коли кров тихцем витекла з маленької ранки непритомного хлопця.

Хто міг бути досить сильним, щоб утриматися від убивства? Хто тієї пори не знав, що крайні заходи неминучі? Інколи чоловіка, чий погляд протягом дня зустрічався з оцінювальним поглядом свого вбивці, опановувало дивне передчуття. Він усамітнювався, замикався, дописував свій заповіт і велів наприкінці сплести ноші з вербової лози, доставити рясу ченця-целестинця і солом'яний попіл для посипання голови. Перед його замком з'являлися незнайомі менестрелі, він щедро винагороджував їх за співи, які узгоджувалися з його непевними здогадами. В поглядах собак світився сумнів, і вони вже не так ревно виконували накази. В девізі, якого дотримувались усе життя, стиха проступило нове й очевидне побічне значення. Чимало давніх звичок видавались уже застарілими, але замість них не з'явилося нових. Якщо виникали якісь плани, їх обмірковували в загальних рисах, по-справжньому й не вірячи в них, натомість окремі спогади набували несподіваної остаточності. Ввечері коло каміна виникала думка віддатися їм. Проте ніч надворі, тепер незнайома, одразу влізала у вуха. Протягом численних безтурботних або небезпечних ночей досвідчене вухо вже навчилося розрізняти окремі фрагменти тиші. Але цього разу все було по-іншому. Була не ніч між учора й сьогодні, а просто ніч. Ніч. Beau Sire Dieu[78], а потім воскресіння. Навряд чи в такі години до вух доходили уславлення коханої, все містилося в альбах та ле і стало незбагненним серед довгих шлейфів пишних імен. Щонайбільше поставали в пітьмі тільки широко розплющені жіночі очі нешлюбного сина.

А потім, перед пізньою вечерею, замислене споглядання рук у срібній чаші на вмивання. Власних рук. Що вони робитимуть? І далі хапатимуть та відпускатимуть? Ні. Всі намагалися робити щось одне, а потім протилежне. Бралися всі, дій не було ніяких.

Не було ніяких дій, крім хіба в ченців-місіонерів. Король, спостерігши їхні вистави, сам надав їм привілеї. Він називав їх улюбленими братами, бо ніхто ніколи не був такий близький йому. Їм буквально дозволили й у земному житті зберігати свої прибрані ролі й ходити в новому значенні, бо король до нестями прагнув, щоб вони надихнули якомога більше людей і залучили їх до своїх енергійних дій, у яких був порядок. А він сам хотів лише вчитися від ченців. Хіба немає на ньому, точнісінько як і на них, знаків та одягу, сповнених значення? Придивляючись до них, він, певне, вважав, що йому слід навчитись, як ходити і як відходити, висловлюватись та ухилятись, щоб не лишалося жодного сумніву. Несвітські надії заполонили йому серце. В миготливо освітленій і мов заволоченій туманом залі монастиря Святої Трійці він сидів день у день на найкращому місці й підскакував від збудження та зосереджувався, мов учень. Інші плакали, а він стримував у душі сяйливі сльози й лише стискав собі холодні руки, щоб мати силу дивитися. Інколи в мить напруги, коли якийсь актор, проказавши свої слова, раптом виходив за межі поля зору його широко розплющених очей, він піднімав голову й лякався: чи давно святий Михайло вгорі підступив до краю балкона у своєму лискучому срібному обладунку?

У такі миті король випростувався. Озирався, немов мав щось вирішити. Він уже майже бачив протилежність тієї дії: грубу, моторошну, profane passion[79], в якій він брав участь. Але це одразу минало. Всі ворушилися без сенсу. Запалені смолоскипи з'являлися і зникали, відкидаючи безформні тіні на склепіння вгорі. Якісь незнайомі люди смикали його. Він хотів грати, але з його вуст не виходило нічого, його рухи не породжували жестів. Люди так дивно товклися навколо нього, що йому здалося, ніби він має нести хрест. І хотів зачекати, щоб вони принесли той хрест. Але вони були сильніші й мало-помалу відпихали його.

Зовні багато чого вже змінилося. Не знаю, як саме. Але в душі й перед тобою, мій Боже, в душі й перед тобою, Господи-глядачу: хіба ми не беремо участь у виставі? Звісно, ми з'ясували, що не знаємо ролі, ми шукаємо дзеркало й хочемо зняти грим, прибрати фальш і стати справжніми. Але десь пристає до нас якась частка старого маскування, про яку ми забули. В наших бровах лишається слід штучного подиву, ми не помічаємо, що кутик наших вуст викривлений. Отак ми й ходимо — як посміховисько, як половинчаста сутність: ані щось справжнє, ані актор.

Це сталося в театрі в Оранжі. Навіть не придивившись як слід, лише помітивши мальовничі уламки, що тепер укривали фасад, я зайшов крізь невеличкі скляні двері воротаря. Я опинився міме повалених колон і невисоких стебел алтеї, але вони тільки на мить приховали від мене відкриту мушлю лав на схилі пагорба, яка, поділена тінями пополудня, видавалася величезним увігнутим сонячним годинником. Я швидко пішов до нього. Піднімаючись поміж рядами для глядачів, я відчув свою мізерність на їхньому тлі. Вгорі, трохи вище від мене, стояли, розійшовшись у різні боки, кілька іноземців і озирали все з недбалою цікавістю; їхній одяг був неприємно виразний, а про масштаб тих постатей не варто й згадувати. Якусь мить вони споглядали мене й дивувалися, що я такий маленький. Це спонукало мене розвернутися.

Ох, я був цілком непідготований! Почалася вистава. Йшла незмірна надлюдська драма, драма могутньої сценічної стіни, тричі поділеної по вертикалі, стіни, що гриміла величчю, майже нищівної, і раптом стриманої у своїй надмірності.

Я піддався радісному збентеженню. Ота стіна, що височить переді мною, помережана тінями і схожа через те на обличчя з нагромадженою пітьмою у вустах посередині, обмежена зверху однаковими локонами зачіски, на яку скидався карниз угорі, — це ж яскрава антична маска, яка все затуляє і за якою світ зводиться до обличчя. Тут, у цьому великому амфітеатрі панує якесь пусте буття, що чекає і всотує: все, що відбувалося, опинилося там — боги і доля. А далі (якщо глянути вгору), понад краєм стіни, неслися у вічність небеса.

Та мить, як я розумію тепер, назавжди відохотила мене від наших театрів. Що я там маю робити? Що я маю робити перед сценою, з якої забрали цю стіну (схожу на іконостас російської церкви), бо дія-вистава вже не має сили пройти крізь її міцне мурування, — дія, що схожа на газ і мала б проступати у вигляді сконденсованих важких і повних олійних крапель. Тепер п'єси розкришуються крізь грубе сито сцени й лежать купою, поки їх приберуть. Це та сама недосконала реальність, що виповнює вулиці та будинки, тільки тут її збирається більше, ніж годен умістити один вечір. (Але ж будьмо відверті, ми не маємо театру, бо не маємо й Бога: адже для них потрібна спільність. Кожен має свої особливі думки і страхи й дає іншим людям поглянути на них тільки тією мірою, якою це пасує йому й дає користь. Ми ненастанно розбавляємо наше розуміння, щоб його вистачило, замість закликати спорудити спільний захисний мур, за яким незбагненне має час зосередитись і напружитись.)[80]

Якби ми мали театр, чи стояла б там ти, трагічна, завжди така маленька, оголена і беззахисна перед тими, які задовольняють свою пусту цікавість видовищем твоїх мук? Ти, несказанно зворушлива, передбачала реальність своїх мук ще тоді у Вероні, коли ти, ще майже дитина, грала в театр і тримала перед собою чисті троянди, немов замаскований фасад, який мав ще більше приховати тебе.