Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Йому спало на думку, що повинна існувати якась державна установа, своєрідний Часовий банк, де можна було б обміняти принаймні частину своїх жалюгідних секунд. Адже вони, зрештою, справжні. Він ніколи не чув про таку установу, але в довіднику безперечно можна знайти щось таке, під літерою «Ч», або ж, можливо, він має назву «Банк часу», тоді його легко знайти під літерою «Б». Можливо, треба перевірити й літеру «І», бо це, безперечно, імперська установа, що, власне, й свідчить про її важливість.

Згодом Микола Кузьмович завжди запевняв, що того недільного вечора, дарма що він був, як можна здогадатися, в пригніченому настрої, він нічого не пив. Отже, був тверезісінький, і наступне відбулося, якщо взагалі можна так висловитися, ось яким чином. Можливо, він трохи задрімав у своєму кутку, таке трапляється часто. Цей короткий сон дав йому спершу велику полегкість. Я, сказав він собі, зав'яз у цифрах. Що ж, я нічого не тямлю в них. Але цифрам, зрозуміла річ, не можна надавати надто великого значення, вони, так би мовити, — засіб, потрібний державі для забезпечення порядку. Ніхто ніколи й не бачив їх де-небудь, лише на папері. Адже й думки не може бути, щоб зустріти десь у товаристві сім чи двадцять п'ять. Такого просто не існує. Тож ця дрібна плутанина сталася через неуважність: час сплутали з грошима, немов це не окремі речі. Микола Кузьмович мало не розсміявся. Як добре добачити, де криється підступ, і то вчасно, ось що важливо — вчасно. Відтепер буде по-іншому. Час, атож, яка прикра річ. Але хіба це тільки його біда, хіба й для інших час не поділяється на секунди, навіть якщо вони й не знають про це?

Микола Кузьмович був не зовсім вільний від зловтіхи. «Та нехай собі!» — мало не подумав він, але тут сталося щось незвичайне. Раптом йому в обличчя щось війнуло, пролетіло повз вуха, обвіяло руки. Він розплющив очі. Вікно було щільно зачинене. Й далі сидячи в пітьмі з широко розплющеними очима, він почав розуміти: щойно він відчув справжній час, який лине повз нього. Микола Кузьмович упізнав усі ті сухі й тихі секунди, однаковісінькі, але швидкі, які швидкі! Господь його знає, що вони ще готують йому. І треба ж, щоб це сталося саме з ним: таж він найменшого протягу боїться! Невже йому судилося цілісіньке життя терпіти його? Він уявив собі всі невралгії, що їх можуть спричинити протяги, й шаленів від люті. Він підскочив, але несподіванки на цьому не скінчилися. Навіть унизу, коло його ніг, щось наче рухалося, то був не єдиний рух, а складне коливання в кількох різних напрямах. Він заціпенів від страху: може, тремтить земля? Звичайно, земля. Адже вона таки крутиться. Про це говорили в школі, але побіжно і швидко пішли далі, а згодом затушували; вважають, розмовляти про це непристойно. Але тепер, коли він раптом набув чутливості, він і сам відчуває ті рухи. Цікаво, чи інші відчувають їх? Можливо, але не показують цього. Можливо, їм, як морякам, ці хитання не шкодять. А от Микола Кузьмович має витончену чутливість, тож навіть у трамваї не сідає. Він, заточуючись, ходив по кімнаті, немов по палубі, й був змушений хапатися за стіни. На лихо, він згадав ще про нахил земної осі. Ні, він не може витримувати всіх цих рухів. Йому стало зле. Треба лягти і заспокоїтись, колись він десь читав про це. Відтоді Микола Кузьмович не підводився з ліжка.

Він ліг і заплющив очі. Часом, у дні, коли, так би мовити, земля коливалася менше, він почувався досить затишно. А потім він додумався декламувати вірші. Навіть повірити не можна, як це допомагає. Якщо повільно проказувати вірш, рівномірно наголошуючи кінцеві рими, тоді певною мірою виникає щось стабільне, на що можна дивитися, — розумієте, внутрішнім зором. Щастя, що він знав усі ті вірші. А втім, література завжди цікавила його. Він не нарікає на свій стан, запевняв мене студент, що був його давнім знайомим. Тільки з часом у нього сформувався гіперболізований захват перед людьми, що, як той студент, ходять і витримують рухи землі.

Я так докладно пригадую цю розповідь через те, що вона напрочуд заспокоювала мене. Цілком можу стверджувати, що я ніколи не мав такого приємного сусіда, як той Микола Кузьмович, що, безперечно, був у захваті й переді мною.

Збагатившись цим досвідом, я вирішив, що в таких випадках треба завжди йти до фактів. Я помітив, що на відміну від припущень факти прості й дають полегкість. Наче я не знав, що вся наша проникливість і розважливість запізніла, тільки висновки, більш нічого. Одразу по тому починається нова сторінка із зовсім іншим текстом, без переносу. І як допомогли мені в даному випадку кілька фактів, які можна встановити завиграшки! Я одразу назву їх, коли скажу, чим я даної миті переймаюся: ті факти лише погіршили моє становище, що (як я тепер розумію) було справді тяжким.

На мою честь слід сказати, що я багато писав у ті дні, тож руку навіть зводило судомою. Звичайно, виходячи в місто, я повертався додому не дуже охоче. Я навіть робив невеликий гак і втрачав таким чином півгодини — час, коли я міг би писати. Признаюся, то була слабкість. Та коли я був у своїй кімнаті, то вже нічого не міг закинути собі. Я писав, я мав своє життя, а поряд було зовсім інше життя, яке не мало нічого спільного з моїм: життя студента медицини, що готувався до іспитів. Я не мав перед собою нічого подібного до іспитів, і вже в цьому полягала вирішальна відмінність. Та й решта наших обставин були вкрай різні. Це все було мені очевидним. До певної миті, бо я знав, що вона настане; тоді я вже забував, що між нами немає нічого спільного. Я прислухався так, що моє серце гучно калатало. Я кидав усе і слухав. І потім наставало те, я ніколи не помилявся.

Майже кожному знайомий звук, спричинений якоюсь металевою круглою річчю, скажімо, покришкою від бляшанки, що вислизає з рук. Звичайно, вона падає вниз не дуже гучно, просто вдариться, а потім котиться далі на ободі, й звук стає неприємним тільки тоді, коли імпульс доходить до кінця і покришка, хилячись на всі боки, падає, підстрибує і аж потім лягає. Що ж, оце й усе: десь поряд падав металевий предмет, котився, падав, а тим часом, з регулярними інтервалами, щось тупало. Як і всякі повторювані звуки, металевий звук теж мав характерну закономірність: був мінливим і ніколи точно не повторювався. Саме в цьому й полягала його закономірність. Він міг бути гучним, або лагідним, або сумовитим; міг умить замовкати, а міг лунати нескінченно довго, перше ніж стихне. Останнє здригання завжди було несподіваним. Натомість тупіт видавався майже механічним. Але він щоразу по-іншому поділяв звук, і саме в цьому, здається, полягало його завдання. Тепер я уявляю собі ці деталі набагато краще, бо кімната поряд зі мною пуста. Студент поїхав додому, в провінцію. Йому слід відпочити. Я живу на горішньому поверсі. Праворуч стоїть інший будинок, у кімнату піді мною ще ніхто не заїхав: я не маю сусідів.

У такій ситуації майже дивує, що я не ставився легше до обставин. Адже моє чуття щоразу попереджало мене. Годилося б зважати на нього. Я б не лякався, якби казав собі, що тепер станеться те або те, бо вже знав, що ніколи не помилявся. Але, мабуть, саме через факти я й не казав собі нічого: відколи я знав їх, я боявся ще дужче. Мені ставало моторошно на думку, що той гамір спричиняв тільки дрібний, повільний, нечутний рух, із яким повіка студента свавільно опускалась на його праве око й заплющувалася, поки він читав. Саме оце й було найголовнішим — отака дрібниця. Він уже кілька разів був змушений пропускати іспити, його честолюбство загострилося, і родичі вдома, мабуть, дорікали йому іспитами щоразу, тільки-но бралися писати йому. Що лишалося іншого, крім зосередитись на навчанні? Але за два місяці до остаточного розв'язку в нього з'явилася ота слабкість, незначна, несподівана втома, не менш сміховинна, ніж у випадку, якби віконна штора не хотіла підніматися. Я був певен: студент не один тиждень плекав думку, що слід опанувати себе. Інакше я б не дійшов висновку запропонувати йому свою волю. Адже одного дня я зрозумів, що його воля скінчилася. Відтоді, тільки-но відчувши, що настає така мить, я ставав по свій бік стіни і просив його скористатися моєю волею. З часом мені стало зрозуміло, що він приймає її. Можливо, йому не годилося так чинити, надто коли подумати, що це не зараджувало. Якщо навіть припустити, що ми трохи загальмували процес, лишається все-таки сумнівним, чи справді він був здатний скористатися отак здобутими митями. Натомість свої витрати я почав відчувати. Пам'ятаю, я запитував себе, чи варто старатися й далі, і то якраз того пополудня, коли хтось прийшов на наш поверх. У невеликому готелі, де сходи вузькі, завжди багато гамору. Через хвилину мені здалося, ніби хтось увійшов до мого сусіди. Наші двері були останні по коридору, його двері — навскоси від моїх і дуже близько від мене. Я знав, до речі, що інколи його провідують друзі, але, як уже сказано, я взагалі не цікавився його знайомствами. Можливо, його двері відчинялися ще кілька разів і хтось виходив або заходив. За це я справді не відповідаю.

Що ж, цього самого вечора було гірше, ніж будь-коли давніше. Було ще не дуже пізно, але від утоми я вже пішов до ліжка і сподівався заснути. Та потім я підскочив, неначе до мене хтось доторкнувся. Одразу по цьому все й почалося. Десь щось стрибало, котилося, бігло, хиталось і грюкало. Тупіт був страхітливим. Тим часом знизу, на поверх нижче, хтось виразно і зло постукав у стелю. Тож гармидер заважав і новому пожильцеві. Таж ось: певне, це його двері. Я був такий уважний, що гадав, ніби чую його двері, хоча він відчиняв їх напрочуд обережно. Мені здалося, ніби він наближається. Він, безперечно, хотів знати, в якій кімнаті це діється. Дивувала лише його справді перебільшена обережність. Адже він міг помітити, що про спокій у цьому домі не дбають. Чому тільки він в усьому світі стишує свій крок? Якусь мить я вважав, ніби він стоїть під моїми дверима, а потім почув, і тут не було жодного сумніву, що він зайшов у сусідню кімнату. Він зайшов туди без вагань.

А тепер (атож, як мені описати це?) стало тихо. Тихо, як тоді, коли припиняється біль. Настала дивна відчутна, лоскотлива тиша, немов гоїться рана. Я міг би одразу заснути — зітхнути і заснути. Проте мій подив не давав мені спати. За стіною хтось розмовляв, але й ці звуки належали тиші. Таку тишу треба почути, охарактеризувати її неможливо. Та й на вулиці все було немов заспокоєне. Я сів на ліжку й прислухався: тихо, як у селі. Господи, подумав я, таж тут його мати. Вона сидить коло свічки, промовляє до нього, можливо, він схилив голову на її плече. Вона немов укладає його спати. Тепер я збагнув, чому коридором ступали так тихо. Ох, це вона. Істота, перед якою двері відчиняються зовсім по-іншому, ніж перед нами. Що ж, тепер можна спати.

Свого сусіду я невдовзі майже забув. Я розумію, що аж ніяк не переймався щирою участю до нього. Тільки інколи, піднімаючись, я запитував унизу, чи немає новин про нього і які вони. І радів, коли були добрі. Але я перебільшую. Я, власне, не мав потреби знати про те. А якщо інколи я відчував раптовий потяг зайти до сусідньої кімнати, це бажання не мало нічого спільного з ним. Від моєї кімнати до сусідньої лише один крок, і кімната не замкнена. Мені, власне, було б цікаво, яка та кімната. Адже можна дуже легко уявити собі будь-яку кімнату, і це уявлення досить часто більш-менш відповідає дійсності. Тільки кімната поряд із твоєю завжди цілком інша, ніж ти гадаєш.

Я кажу собі, що саме ця обставина й приваблює мене. Але ж я добре знаю, що там чекає на мене певний металевий предмет. Мабуть, справді покришка від бляшанки, хоча, звичайно, я можу помилятися. Це не тривожить мене. Просто я схильний звалювати все на покришку від бляшанки. Навряд чи він забрав її з собою. А можливо, в кімнаті прибрали і знову, як і годиться, накрили бляшанку покришкою. І тепер вони обидві формують разом уявлення про бляшанку, круглу бляшанку, — виразне, просте й дуже відоме уявлення. Мені здається, ніби я пригадую, що вони стоять на каміні — обидві речі, які складають бляшанку. Атож, і стоять навіть перед дзеркалом, тож позаду постає ще одна бляшанка, оманливо подібна до справжньої, уявна. Бляшанка, якій ми не надаємо ніякого значення, але за яку, наприклад, могла б схопитися мавпа. Точніше, навіть дві мавпи могли б схопитися за неї, бо й мавпа подвоїлася б, тільки-но дійшовши до камінної полиці. Що ж, саме покришка від цієї бляшанки й дошкуляла мені.

Отож дійдімо згоди: це покришка від бляшанки, цілої бляшанки, край якої вигнутий так само, як і край покришки, тож покришка не повинна мати ніяких інших бажань, крім бажання опинитися на своїй бляшанці, і це буде всім, що здатна уявити собі покришка: неперевершеним задоволенням, справдженням усіх її бажань. Це ж просто ідеальний стан: бути приставленою терпляче та лагідно, рівномірно спочивати на круглому валику й відчувати в собі виступ круглого краю — пружний і не менш гострий, ніж твій власний край, коли ти лежиш сама. Ох, але як мало покришок уміють цінувати це! Тут ми з очевидністю бачимо, як спантеличує речі їхнє спілкування з людьми. Адже люди — якщо можна побіжно порівняти їх із бляшаними покришками — сидять на своїх місцях украй неохоче й криво. Почасти тому, що, кваплячись, займають не своє місце, почасти тому, що сідають абияк і ремствують, а почасти тому, що краї, які мають збігатися, зігнуті, і то кожен по-своєму. Отже, скажімо цілком відверто: вони, власне, лише прагнуть при першій-ліпшій нагоді зіскочити, покотитися й деренчати. Бо інакше звідки беруться всі так звані розваги й галас, що їх вони породжують?

Речі бачать це вже кілька століть. Не дивно, що вони занапащені, коли відступають від своєї природної спокійної мети і хочуть так скористатися життям, як користуються ним навколо них, — вони ж бачать. Речі намагаються уникнути своїх застосувань, стають знеохочені та недбалі, і люди вже й не дивуються, заскочивши їх на якійсь гидоті. Адже вони дуже добре знають про це по собі. Люди дратуються, бо вони сильніші, бо, на їхню думку, вони мають більше право на мінливість, бо вважають, що їх мавпують, проте потурають речам не менше, ніж потурають собі. Та коли хто-небудь, скажімо, якийсь самітник, зосереджується і прагне день у день покладатися тільки на себе, він одразу породжує спротив, зневагу, ненависть розбещених речей, які зі своїм нечистим сумлінням уже не можуть терпіти, коли щось не подається й прагне власного сенсу. Вони гуртуються, щоб заважати йому, лякати його, зводити на манівці, і впевнені, що здатні на таке. І тоді, підморгуючи одна одній, вони пропонують спокуси, які виростають до безмірності, і скеровують геть усе і навіть самого Бога проти самітника, що, напевне, вистоїть: проти святого.

Як я розумію тепер дивовижні картини, на яких речі обмеженого і регулярного вжитку веселяться, тішаться і з цікавістю спокушають одна одну, здригаючись у туманній розпусті розваг. Це казан, що парує й тиняється, колби, що ув'язнюють думки, неробилійки, які з насолодою пхаються в діри. Між ними валяються там і там порозкидані ревнивим ніщо члени, кінцівки та обличчя, що ллють туди теплу блювоту, і роздуті зади, люб'язно готові до послуг.

Святий горбиться та зіщулюється, але в його очах і далі світиться погляд, що вважав це все за можливе: адже він споглядав. І тепер уже осідає його розум у прозорому розчині душі. Вже опало листя з його молитви, що стирчить йому з рота сухою гілкою. Його серце впало й витекло в каламуть. Його бич не пасує йому і схожий на хвіст, що відганяє мух. Його статевий член знову на своєму місці, і коли якась жінка з відкритими повними грудьми йде навпростець крізь вовтузню, він показує на неї, наче палець.

Були часи, коли я вважав, ніби ці картини застарілі. Не те що я сумнівався в них. Я міг собі думати, що таке траплялося зі святими, тими ревними і поквапними людьми, які в давнину за всяку ціну прагнули допастися до Бога. Такого ми вже не прагнемо. Ми здогадуємося, що Бог — заважкий для нас, тож слід відступити від нього, щоб потім тяжкою працею повільно долати відстань, яка відокремлює нас від нього. Але тепер я знаю, що й цю працю заперечують, як і святість, а святість виникає навколо кожного, хто самотній задля неї, так само як стала колись атрибутом самотніх богів у їхніх печерах і порожніх притулках.

Коли говорять про самітника, завжди дуже багато припускають наперед. Адже гадають, ніби люди знають, про що йдеться. Ні, не знають. Вони ніколи не бачили самітника, а тільки ненавиділи його, не знаючи його. Вони стали його сусідами, які використовують його, і голосами в сусідній кімнаті, які спокушають його. Вони нацькували речі на нього, щоб вони зчиняли гармидер і заглушували його. Діти гуртуються проти нього, бо він і сам тендітний, мов дитина, і що більше росте, то більше протиставлений дорослим. Вони цькують його й заганяють у криївку, і вся його довга юність не знала пощади, бо не було заборон на полювання. А коли його не щастило зацькувати й він був неушкодженим, вони підозрюють його й паплюжать усе, що походить від нього. А коли він і далі не поступався, вони стають агресивніші й з'їдають його харч, вдихають його повітря і плюють на його злидні, щоб вони стали йому огидні. Вони ославлюють його, немов зачумленого, жбурляють у нього каміння, щоб чимшвидше прогнати. І мають слушність у своєму давньому інстинкті, бо він і справді їхній ворог.

Але потім, коли він уже не дивився на них, вони схаменулися. Вони здогадалися, що вони посприяли йому своєю настирністю, що вони зміцнили його самотність і допомогли йому назавжди відокремитися від них. Тепер вони відмінилися і вдалися до останнього, крайнього засобу, до іншої боротьби: слави. А почувши галас слави, майже кожен підведе очі й розвіється.